Міхаель сміється, і сонце міцно тримається за нього. За кілька десятиліть ця місцевість змінилася настільки, що приймає лише корисних для неї людей. Селяни тепер марні, і вони сидять удома перед телевізором. Тривалий час вони були похмурими рятувальниками цієї країни й грубіянили аграрним кооперативам, але все це в минулому. Так, зміни, зміни — це нова сукня, що наповнює заздрістю наших сусідів і заповнює нічні бари до меж їхньої місткості. Ми в нашому різнобарвному одязі стали їстівними, коли лежимо в околишніх лісах з переламаними кістками на дошках, які колись обгризали дикі звірі, а сьогодні під впливом гострого болю вони означають для нас увесь світ. А проте, ми бажаємо бути дикими! Голосно кричати, так, що нас далеко чутно й нас лякаються лавини, в яких ми зберігаємо себе. Якщо одного разу випустимо на волю почуття. Піднятися над собою й сісти на виступ скелі! А гора плюється кам’яними осипами в людей, які втратили обережність. Тутешні місця такими людьми нині тільки й годуються, і в питних закладах повно народу, що припадає нам до смаку.
Жінка думає, — і вона помиляється, як ми блукаємо нашими рідкими лісами, — що вчора вона накинула на парубка страшенно блискучу сітку. Вона накинула на нього свій грізний образ, і тепер парубок тримає її світлину в зморшці під грудьми (у досить короткій виточці) і раз у раз її розглядає. Йому не варто більше ховатися від неї. Їй мало потай мріяти про нього, у ній безупинно звучить глухий голос жадоби. Гірський схил відкидає назад її трелі, на що вони йому здалися? У нього є своя власна стереоустановка, адже звідусіль тут кричать люди, немов їх ріжуть, наче вони врізуються просто в бурю своїми вузькими гострими боками. Жінка хоче заясніти під поглядами Міхаеля, вже не тримаючись нічної пітьми, коли хоч у вічі стрель. Від того, щоб постати тут у щирому, природному вигляді, її втримує лише особлива сміливість, тримає у шорах, що їх накинули на неї лижні полози й презирливі погляди туристів, які з’їздять зі схилу. Каблуки її черевиків, тут недоречних, угвинчуються в сніг схилу. Хіба вона не зауважує, як вона вже майже дряпається вгору чимраз вищим почуттям? Куди заведе її доля, я маю на увазі — куди заведе її спритність, із якою вона рухається на цих непридатних для ходіння пристосуваннях? Вона вся вже змокла, каблуки пробивають відкриті отвори. Нам, жінкам, варто розкидати себе по луках твердою рукою, кидати себе на паркет закладів, де доводиться витримувати випробування під поглядами стерв’ятників і молодців, яким аж ніяк не до снаги оцінити напрямок нашого смаку. А проте, в спорті ми теж хочемо доп’ясти більшого, ніж самого глузування! Ми хочемо, щоб нас визнавали в будь-якому місці (ваш квиток, так, усе гаразд!), нас завжди потрібно відкривати у відповідний спосіб, щоб можна було знову захлопнути з голосним стукотом. Творче начало виснажується дуже швидко, і ми дізнаємося про те, що ми маємо дізнатися, а саме, чи здатні ми вміститися в орній борозні, в яку нас кинули.
Ніхто не витягає п’яну й захоплену собою жінку за її нову зачіску із глибоких снігових ям, які вона сама собі викопала. Шановна пані, жаль, що наші друзі вже виїхали додому! Але ж ми ще тут, і на наших теплих грудях висить на шнурку бейджик з абонементом, який дозволяє нам перевалити через гори. Не хочемо вас кривдити, але ви поставили свій надійний намет на не найнадійнішому місці, все виглядає так, наче у вас узагалі немає своєї домівки. Сонце стріляє в молодих людей променями, бо воно закотиться занадто рано. Але й у темряві відразу ж складуться пари. Ми цілком законно долаємо гори. Як ми собі там справуємося, цього не визначить жоден закон, окрім закону тяжіння. Ми з подивом відбігаємо одне від одного, але іноді не в той бік — у тому напрямку не варто ні плювати, ні відливати, інакше вцілиш сам у себе.
А інші? Вийміть, приміром, будь-якого службовця з його сейфу! На лижний схил підіймається слуга, креатура слухняності, істота без змісту; він озброєний, однак, голосом виборця і впевнений, що може з усмішкою дивитися на цю жінку. Парубок будь-якої миті може поглузувати з неї, і його молодий голос б’є жінку по обшивці. У конторі молоді люди обачно обходять себе самих і свого шефа, проте тут вони разом зі своїми сухожиллями й кістками розчиняються в природі, наче були досить щедрі, щоб роздарувати самих себе. Знайти безсмертя за допомогою золотих медалей! А той, хто під час слалому впаде поміж стійками на трасі, відчує на своїй шкурі, що за ним нема кому сумувати, — як у звичайному житті, коли йому випаде звалитися між двох розхитаних стільців!