Місцевий люд дивиться на них із замилуванням, адже в них там, в окрузі, зовсім мало спортивних дівчат. Жінка заколисує свої турботи, Герман лежить на ній у нічному спокої. Син їхній дає собі раду з іншими дітьми куди краще, аніж зі скрипкою. Батько займається виробництвом паперу — ефемерного товару, що зникає в полум’ї його пристрасті. Лише попіл залишається там, де погляд сковзає по праці чоловіків. Жінка відводить погляд від стола, що вона накрила, відчиняє люк, прилаштований збоку на сукні, і зсипає туди недоїдки, не зраджуючи себе надалі. Сьогодні родина у вузькому сімейному колі попиває собі спогади, що ллються із проектора. Їжу подадуть пізніше, разом з дитиною, що копирсається в тарілці. Хоч що хлопчині казати, він одним вухом слухає, а в друге випускає — така бридка й свавільна його поведінка. Ось уже кілька місяців він обіцяє, що гратиме на скрипці краще, однак батько досі смакує ляпаси, які він відважує цій юній і милій натурі. Вся наша країна відрізняється подібною марнотратністю, годуючись за рахунок мистецтва й морячи голодом усіх своїх вірних позикодавців і добропорядних громадян, не зазначених у графі «надто цінні».
Язик у жінки немов сукня, що ховає все. Вона відпускає собі гріхи, хрумтячи солоними паличками, які на телевізійному екрані здаються куди більшими, ніж у роті, де вони миттю розчиняються. А проте, ми сиплемо цей продукт у стічні труби наших тіл, налаштованих на затишний домашній вечір. Батько з ніжністю вареної ковбаси схиляється над своїм сином. Малому неодмінно куплять гірський велосипед. Син директора насолоджується заздрістю сільської дітвори, наче великою пригорщею влади. Йому б вирватися зараз на волю й порвати там що-небудь на клапті. Батько аж ніяк не має наміру відпускати свою здобич, і син сердито схиляє голову над скрипкою, щоб вивергнути звуки, які можна було б використовувати для тішення почуттів деінде. Батькові подобається, коли його дорогоцінний подарунок на день народження з’являється з інструментом у руках. І сам він, батько, поводиться з інструментом свого сина, немов той — відкинутий убік футляр! Хлопчина має розслабити кисть і м’яко водити туди й сюди ніжним смичком, пасучись на соковитих лугах безсмертного мистецтва, великих творців якого він викликає до життя за допомогою величних і знайомих звуків. Моцарт звучить моторошно, кострубато, і ви насолодитеся музикою, якщо вам поталанить і вас вчасно стриножать, щоб ви не вшилися й не надумали попастися на інших луках.
Рекламними сумками-гаманцями великі банки затягають найдрібніших клієнтів із малих світу цього. Навіть ця потолоч, наймиття своїх батьків, прагне мати свій рахунок у банку. За кілька років гроші знайдуть прекрасну форму, перетворяться на авто, на якому власникові незабаром випаде розбитися, або на нове умеблювання в помешканні, де судилося бути живцем похованим. Припустімо, що вам — як і синові директора — ще немає чотирнадцяти, ви парубкуєте і маєте життєрадісну вдачу, але вас уже викреслили зі списку клієнтів життя. Адже для прийдешніх споживачів майбутнього час тягтиметься довго, і подумки вони набиватимуть собі ціну. Можливо, дехто з нас стане навіть касиром у банку, для кого ж інакше всюди відкрито банківські установи? Навряд чи для наших старих, яким просто звірили справи. Дитина, тільки-но її спекли, прагне вирватися назовні, на собачий холод. Синові потрібно охолонути від своєї домівки в цілющому падінні з лиж просто в замет і слухати, як голосить його народ, щоб дати йому привід для ще гучнішого крику.
Поголившись удруге, чоловік потужною хвилею знову жене вперед човник своєї дружини. Гори й долини її тіла, на яких повно кущів і кущиків, хоча й являють собою чудову картину, однак через приниження стають на заваді її довершеності. Чоловік, принесений вітром, творить жінку, закидає їй голову і розкидає в обидва боки її ноги, мов зів’ялі кістки. На її стегнах він бачить тектонічні відкладення Бога, але це його не зупиняє, він дряпається по домашніх скелях, вибираючи надійний і звичний схил; йому знайомий тут кожен прискалок. Він не звалиться зі скелі, він у себе вдома. Хто ж відмовиться від можливості затишно витягнути ноги під столом? Власність не накладає на власника зобов’язань, а ось конкурента зобов’язує до заздрості. Вже багато років жінка рухається в Книзі Життя на задній передачі, чого ж їй іще чекати? Чоловік запускає руку під спідницю, проривається крізь перешкоди нижньої білизни. Вони-бо наодинці (вона під ним, а він на ній), отож він хоче ввійти у свою дружину, щоб відчути власні межі. Він, мабуть, вийшов би з берегів і, як на мене, незабаром вийшов би до решти, якби в нього, позбавленого правила й вітрила, не запаморочилось у голові на гірській стежці. І взагалі, я вважаю, чоловіки нависали б над нами, якби ми час від часу не вбирали їх у себе, і тоді, сховані всередині нас, вони раптом маліють і затихають. Жінка мимоволі висунула язика, тому що директор натиснув їй на м’яз на обличчі, за допомогою якого змія будь-якої миті могла б бризнути отрутою, їй потрібно тільки показати, як це робиться. Чоловік затягує жінку до ванної кімнати, без угаву про щось говорячи, і нахиляє її над ванною. Він нишпорить у її чагарях, аби дістатися вглиб, не чекаючи настання ночі. Він розводить у боки її гілки й листя. Він зриває з неї рештки одягу. Волосся її падає у зливний отвір. Він б’є її по дупі — хай ці ворота відчиняються, щоб юрба, ця чудова спілка споживачів і концернів із виробництва харчової продукції, з мугиканням і штовханням наскочила на безкоштовний буфет. Ми на посту, ми несемо свою вірну службу. У жінку встромляється рівнозначний і рівноцінний орган. Він удирається в її дупу! Властиво, це все, що чоловікові потрібно від життя, звісно, коли не брати до уваги величезну зарплатню. Його кістки трясуться, і чоловік витрачає на жінку весь свій вміст, набагато більше, ніж його реальні доходи, ну як після цього їй не зворушитися від такого потужного натиску? Так, тепер вона тримає в собі всього чоловіка цілком, стільки, скільки може вмістити, а він утримуватиме її доти, поки йому подобаються її інтер’єр і шпалери. Він нахиляє її тулуб над ванною ще нижче і, як власник цього й інших подібних закладів, розчахує двері в її затильну кімнату. Іншим відвідувачам не дозволено так ґрунтовно провітрювати секретне приміщення. У ньому росте якась скрипуха, і чутно, як вона всмоктує воду й виробляє послід. Ніхто, крім пана директора, не наділений правом підставляти жінку під свій дощ і під свою ринву. Ще зовсім трохи, і він з криком улегчиться, — величезний кінь зі жмутами піни на морді, вибалушивши очі, пре у багно. Тут усе вирішує він, і малолітражка дружини служить не для того, щоб вона їздила там, де їй заманеться. Він уже вторував для неї гарну колію своїми залпами, які із шумом пробили в лісі широкі прогони.