Під льодом струмка висять в’язанкою форелі, взимку їх не розгледиш. Друзі Міхаеля сидять усі гуртом, радіють один одному й дивляться на світ крізь скельця сонячних окулярів. Міхаель, здіймаючи фонтан снігу, з’їжджає схилом. Усе буде добре, адже сюди завернули симпатичні дівчата, щоб покрутитися тут, а тоді накивати п’ятами. Вони байдужливо стоять напроти нас, напроти тих, хто не сяє сліпучим блиском, як недоступний сніг там, на стрімкій стіні. Вони живуть ще занадто близько до того витоку, звідки вони походять. Усіх нас тішать нові речі, але тільки юні дівчата показують у них нівроку. Вони такі, які є. Усунуті від лугів, на яких пасемося ми, жирні корови, що соромляться своїх широких стегон. Ми втратили наше власне начало, у таємничому блиску воно ховається потойбіч наших спогадів і не вертається ніколи. Так, ми лежимо на мілині не тільки в нашому соціальному стані.
Нумо краще розважатись, і розкривати, і розчленовувати (вичленовувати) людей: жінка виривається зі свого християнсько-соціального середовища й прямує до студента. На зап’ястках у нього висять лижні палиці, немов залишки посліду. Почуття, вночі винагороджене рясним сім’явиверженням, уважає за можливе, прибравши людської подоби, з’явитися на світ Божий. Ми не звикли до того, що вітер свистить навколо нас, ми живемо у квартирах із двох з половиною кімнат! Ми ніколи не досягнемо вершин, рухаючись важкими стежинками, вершин, із яких течуть струмки й скотитися з яких — справжня вершина задоволення! Ви і я, ми зустрінемося знову біля кіосків з гарячою кавою й канапками, де на нас очікує незліченна юрба. Батьківщина, у межах якої не наступає вечір. Час, коли уникаєш багатьох, а зустрітися хотів би лише з деякими, щоб ми, немов негода, могли зависнути на плечах одне в одного, споконвічні супротивники.
Дружина директора в норковій шубі й у хмарі алкоголю кидається на груди своєму нинішньому хазяїнові. Разом з ним вона хоче покинути цей світ, попльовуючи фруктовими кісточками й розкривши нарозтвір свій недільний додаток. Вона хоче ще раз почати знову, оточена легким і вітряним Міхаелем. Будемо приймати речі такими, які вони є: не Міхаель породив цю жінку, зовсім ні, йому заважає час, який пройшов з моменту її народження! Особливо тут, де світло й де скрипить на морозі упряж спортсменів. Однак на неї впало світло любові, — воно світить нам із самого початку, але навіть прикурювач у машині світить яскравіше, — і це світло повалило її на землю, немов мішок зі сміттям, який ось-ось лусне. Місцеві жителі сміються. Ген-ген гримлять вантажівки хоті, ви хіба не чуєте? Краще відійдіть убік!
Людям не потрібні закони, вони керуються почуттями. Від постійного вживання жінка не кращає, але якщо вона сама має намір зазіхнути на парубка з місцевих — дзуськи! Тут спритні сини долі виставляють руки вперед і повністю закривають себе. Жінка заливається рум’янцем, лице її блищить, і її вже нема. Вона не з’являється у видошукачі цього парубка. У його очах вона негарна. Молодь росте сама по собі, як трава, цікавиться тільки собою й, прикута до лиж, розбурхує сільський мир і спокій. Майбутнє їй байдуже, все сьогоднішнє їй однаково миле. Молодь вигулює сама себе. Їй належить усе, у нас же немає нічого, навіть стільця, на якому ми сидимо в дорожньому ресторані, де нас не зауважує офіціант, котрий відмовляється взяти нас під своє крило. Ґерті притискається до Міхаеля, проте зісковзує по його змученому вітром синтетичному одягу. Затишно вкритий своїми однолітками, він для цієї жінки якийсь ламанець. Він легкий, йому там подобається. Таких людей, як він, турфірми вміщують на обкладинках своїх проспектів, ставлячи за подарунок, за заставу вірності. Йому там теж подобається, подобається в кафе й ресторанах, де можна тихо вдихати прохолодь повітря й кондиціонерів навколо своєї голови. Ми ж, бліді фігури, важкі на підйом, ми, немов свинець, прив’язані до своїх катетерів, по яких стікає наша бідна тепла водичка. Самі вулиці для нас огидні. Ми — гірські мандрівці, розлиті в пляшки, привчені до пляшок, ми — харч природи, у якій нам згодовують шинку й сир. Атож, природі ж бо треба дати можливість порадіти, коли ми раптом труїмо самі себе. Коли ж ні, люди помирають через її круті дороги й холодні продукти.
Міхаель уже наполовину відійшов од неї. Світло світить і мертвим, але особливо леститься до нього, живого. Наші божественні спортсмени-олімпійці привезли додому вже дві медалі, які лестяться до їхніх ший, поки ми розглядаємо їхній зворотний бік: світочі слави, які в телепередачі тягнуться до нас зі стелі, ніколи до нас не дістаючи. Хоч яким порожнім і байдужим є Міхаель — у цьому разі він якнайщиріше святкує перемогу разом з нашими хлопцями й дівчатами. Жінка шкутильгає по глибокому снігу поруч із огорожею траси й опускається на землю. Міцний трос, до якого ліпляться стоси соломи, служить для того, щоб жінку разом з іншими, хто не хотів би, аби його витягнули надвір із його закутка, відокремити від спортивного народу, що живе на лижних дошках, з яких сколотять їхню власну труну (відокремити від народу, що захоплено привітає лижників на площах Героїв: «Карлі Шранц![Карл Шранц (нар. 1938 р.) — австрійський гірськолижник. Володар багатьох нагород у швидкісному спуску. Утім, впав у неславу через сумнівний епізод, який мав місце під час Олімпійських ігор у Ґреноблі 1968 року. У розпал суперництва австріяка з французом Жан-Клодом Кілі, фаворитом турніру, Шранцові нібито в тумані перетнула шлях дивна фігура в чорному одязі. Шранц припинив спуск і пішки спустився до підніжжя гори, зажадавши нового старту. Прохання австрійця задовольнили, і він показав найкращий результат. Проте за дві години Шранца дискваліфікували за те, що він до моменту зустрічі з „непізнаним“ пропустив двоє воріт (за іншою версією, причиною стала наявність рекламних надписів на лижах). Лижник пояснив, що помилки припустився через примару. Апеляційне журі після п’ятигодинного засідання залишило медаль у Кілі.] Цей лижний ас любий кожному із нас!»). Тіло жінки витягається в тугу струну бажання, щоб скоротити відстань між собою й зниклою молодістю. Може, покатаємося на санках із друзями? Ні, нізащо, Міхаелева компанія вже склалася. Вони постійно одне в одного на очах і іноді залюбки залишаються вдома, щоб подивитися на картинки в спеціальних журналах і піднестися в очах один одного. Молоді чоловіки, в яких жінка із задоволенням розчинилася 6 уві сні: замість носитися безглуздо, вони сподіваються, що незабаром їх винесе на самий верх, на командні поверхи. Сьогодні вони весело розгулюють у глибині лісу, і там же неспішно прямують мисливці.