Я розумію, а вам здається, що ви геть нагрілися.
Їх зовсім не можна назвати дітьми смутку. Вони допомагають жінці піднятися на ноги, обтрушують її, сніг під нею глумливо скрипить. Через цих синків їй не довелося занадто сильно страждати. Хтось тицяє їй у руки мокрі трусики — листівку на пам’ять. На ній навіть защібають шубу. Харчова установка її тіла знову починає просочувати волосся жиром. Вона вже підписала чек, залишилося тільки підігнати по фігурі нові сукні з бутику. Вона хотіла заново обтягти своє тіло, однак з кожним днем дедалі дужче відчуває важкі мішки, які тягне на собі її шкіра. Ці сини й дочки, золоті яйця у гнізді загальноосвітньої школи, не мали на думці нічого лихого. І нас у будь-який момент можуть скинути з нашого кволого дерева! І тоді ми як листок упадемо в прекрасний сад власника, засіяний борошнистою росою. Пані директорова може рахувати й розраховувати скільки завгодно — їй не вдасться зібрати себе в купку, щоб запалити зі своїх листків більш-менш пристойне багаття. Одні лише діти, ведені небом, співають у хорі, коли вони потрапляють у цей будинок і сміються зі своїх батьків, стоячи на розкішному килимі. Потім ми цього не почуємо. Наразі Міхаель готовий з нею побалакати, бо вже запізно. Він із шумом риється в її шубі й під сукнею, зі сміхом відтягає й крутить її пипки. Іншу руку він суне їй між сідниць. А потім ще й залазить своїм розважливим язиком їй до рота. Свій прутень він самохіть прибрав, аби ще раз його відполірувати. Міхаель завжди радий, коли він може з ним побавитися. І де тільки не вештається цей типчик! Не завершилося нічого, крім часу. Ляскають дверцята машин, вони розмовляють про друзів і про приємні речі, за які заплачено, яким вони вірять, як спортивному знаряддю, котре в них є або котре їм доводиться зображувати самотужки. Але все дарма! Небожителі ніколи не стануть рівними звичайній людині, вони можуть тільки тішитися, що доходять власної суті. У людей безпомічно прокрадається те, що вони випили, і прокрадається їм у саму голову. Нехай воно в них відпочине! Вони блюють просто в сніг. Жінки галасують, діти нарікають. Чудово, машина їде, однак уміст цих людей залишається тут і дрімає на природі, де діється все справжнє й де товари обманюють власні етикетки. Усі вони голосно кричать, вимагаючи вічно тримати при собі, утримувати у своїх руках привабливу людину. Однак добродії кидають нам корм тільки раз на місяць, і ми надміру витрачаємо себе, час це покаже.
Ґерті садовлять у авто. Тихо! Допоможіть мені підібрати слова: чужі руки й язики взяли її в обладу. Вона майже врятувалася втечею, люто перемикаючи передачі своїх м’язів. Паски безпеки не можуть її утримати. Інші зв’язані люди порадили їй це. Як художник тягнеться до мистецтва, так і діти села низкою тягнуться до неї, щоб терпіти ритмічні муки, на які віддають цю жінку. Дитина схиляє голову над скрипкою, а чоловік схиляється над дитиною, щоб покарати її. Фабричний хор співає у неділю, щоб виявити свою індивідуальність. Вони співають, звертаючись до багатьох, але співають як єдине тіло. Цей хор існує, щоб його учасники, як один, тягли себе за нитки голосових зв’язок, поки високо над ними гніздиться фабрика. Час від часу вона відчуває спрагу й впускає в себе череду, щоб щогли лінії електропередач чули, як усередині гудуть бідні люди, що тілами своїми утворюють шеренгу. Немов діти. Багатьох покликали, але мало кого обрано виконувати соло. Директор виконує свою роботу як хобі, тому з ним усе гаразд. Молоді люди позабивались у свої авта, тепер усі рушили на відпускні квартири, де вони ще більше наситять себе й просочаться собою. Усі кімнати вже винайнято. Благословенні дороги тягнуться по середині долини, щоб кожен міг відпочити, крім жителів сусідніх садиб, у яких від шуму сочиться кров із вух, та й вони самі коли-небудь поїдуть у відпустку.