Жінка жене машину дорогою. Мозок люто б’ється в голові, ударяє в стінки черепа, де він зберігається, впирається у свої межі. За нею женуться лижники, а потім автомобільні шпаківні (іноді завбільшки з велику шафу, а в ній — маленькі зайченята!) зі цвіріньканням везуть їх назад, у клітки. Ми споглядаємо світ і спостерігаємо спокій, що його природа посіяла в наших серцях, і відразу ж з’їдаємо його, розгорнувши папірець. Електричні лампочки самотньо світять нам. Прибирають рештки сміття. Батьки родин, дотримуючись своїх примх, наскакують на неслухняних родичів і, згадуючи минулий день, стріляють очима довкола в пошуках їжі — чи можна ще що-небудь із цього з’їсти. Перед темним лісом з’являється козуля, ми візьмемо її із собою, вона вкриється жиром, коли ми загорнемо її в бутербродний папір. Вони знову й знову жують її, а потім заспокоюються за гарною книгою або під легку телепередачу. Для останніх нестримних спортсменів ще раз призначено похід угору вузькою стежкою, з якою вони відразу ж скотяться вниз. А тим часом берегами уже крадуться дикі тварини, і від сімнадцятої години їм дістанеться весь краєвид. Місцеві жителі ліниво ховаються у своїх будинках, чоловіки покладаються на телевізор, дивляться передачі про тварин і про рідний край і дізнаються дещо про власні безглузді звичаї. Жінки — безробітні. Вітер шумить над вершинами й утамовує біль настільки, наскільки необхідно, щоб відвернути від нього увагу шляхом перегляду телевізійного серіалу про броварників і про селян, які вирощують маслини. Звісно, телебачення — штука занадто швидка, без пляшки не розберешся, який там відправляють культ, я маю на увазі — пульт, яким люди вимикають себе й вмикають телевізор.
День настроєний серйозно й більше не розкидає навколо себе блакить. Дорогою додому Ґерті робить ґрунтовний привал у трактирі. Її засипало чарівним снігом із хтозна-якої далечини. Вона п’є з любові до пиття, багато хто п’є з обов’язку, мирно розставшись із коханими, які радісно вимагають щось випити — точно так само, як вони вимагають, щоб повітря гралося з ними, коли вони мчать униз схилом. Ціла зграя відпочивальників, котрою увінчано цей день, юрбиться біля стійки й невпинно заливається під саму зав’язку. Природа знову стає простою й монотонною. Вранці її знову розбудять людські голоси, і вона бадьорими ударами молота збиватиме свою публіку з гірськолижних трас. Так, цю публіку стягли з покривала природи, але її різнобарвна повсякденність ще ліпиться до нього, черговий заклад набитий туристами доверху. Чубанину, що спалахує навколо джерела питущих людей, утихомирює господарка. Як чудово, ми приїхали сюди з хтозна-якої далечини, спустилися з гори в долину, і наші животи вже розбухнули від пива. Кілька лісорубів, найбільш послужливих слуг цих гір, уже на все горло скандалять в пивній залі, під’юджувані городянами, перш ніж вони, немов сокири, врубаються в єдину опорну стійку своїх дружин. Ґерті з наморщено-м’ятим чолом мовчки сидить серед відвідувачів, які терзають прихоплені із собою з дому канапки й замовлені тут салатні асорті. Завтра, а може, уже й сьогодні ввечері жінка стоятиме перед будинком, у якому Міхаель живе на канікулах, і виглядатиме крізь вікно, як його друзі користуються своїм добром. Її ж, знедолену, відкинуто, як швидку думку, ген-ген, хтозна-куди. А чоловік її в цей час прочісує місцевість і вбиває музику. Мені холодно. Вони залізли одне в одного, і всі вони риються в покидьках у пошуках милої фотографії, що її вони ще вчора одержали у фотоательє. Ще вчора. А сьогодні вони вже подалися на пошуки нового партнера, щоб створити посмішку на його обличчі, перш ніж клацне закрив. Аякже, це ми! Повні страждань, з’являємося ми перед усіма і хочемо показувати привабливо для інших, адже скільки всього ми віддали за наш одяг, і нам тепер цього не вистачає, коли ми роздягаємося перед нашим любовним партнером і віддаємо йому себе. Тим часом жінка накачує себе алкоголем; їй не зібрати врожаю інших людей, які безбожно пиячать тут у своєму строкатому розмаїтті. Підіймається легкий скандал через її норкову шубу, на яку наступив якийсь лижник, але незабаром ущухає. Людське плем’я — тут, під люстрою в сільському стилі: як їм вдається реалізувати свої форми в цих різнобарвних синтетичних межах, які вони собі встановлюють, щоб їхні форми й норми не застарівали, ба більше — моделі, за якими вони побудовані? Вони прикрашають себе настільки ж рясно, як і свої житла, і походжають довкола.