Елегантне вбрання Ґерті сьогодні вкотре проломлюють. Ах, ці добродії та їхні роздуті міхи, за допомогою яких вони так голосно звучать. Улітку віє так приємно, а взимку ми самі повинні відсапуватися. Дітвак майже не зауважує, що затесався поміж нас і що ми на нього наступаємо. А вечеря незабаром буде? Чи доведеться директорові ще разок ненадовго випустити дружину з пазурів? Хіба він хоче, щоб вона зовсім протверезіла? Тварина і її вузда мовчки дивляться одне на одного. Директорові хочеться більшого: замісити безформне тіло дружини на кухонному столі, немов тісто, що піднімається, коли його добре накрити. Так родина добуває собі їжу, а земля створює живих істот, так прощаються на порозі гості, хоча їх добре нагодували. Панове-громадо! Ви хоч і чужі мені, але рветеся на всі боки, так що сітки тріщать. Тарілки з нарізкою з гуркотом ставлять на стіл, родина всідається довкола, на тарілках із золотою облямівочкою лежать кусні хліба із висівками, великими й дорогими. Вони зібралися за одним столом, щоб усе було, як хоче батько. Спочатку він намастить дружину товстим шаром, а потім, посміхаючись цьому дню — бо ж, зрештою, він заробив свій хліб, — він роздає цей хліб родині. Так, а потім важкий молоток упаде на таз цієї жінки, хай він і глухо брязкає. Я вірю собі, але я не вірю в себе! Про всяк випадок не звільнимо собі святкові дні й попросимо точильника нагострити інструменти! Дитині потрібно жити, так уже склалося. Зненацька й без усяких попереджень, немов сонце, що раптом обпікає швидким промінням. Там, на високих вершинах, воно знову розпалює себе, готуючись до завтрашнього дня, але ми, багаті, ми, внесені у відомості на зарплату паперових тигрів, ми сьогодні вже горіли тріскучим вогнем і тримали в ньому наші тіла, доки ті не розчинилися в яскравому світлі й у небутті. Можу вам порадити тільки одне: подбайте про напої, тоді не матимете вже приводів непокоїтися!
З вулиці долинає злегка приглушений шум, зрештою, вже досить пізно, і все приватне затуляється, щоб розважатися самостійно. Ті, хто має подбати про їжу й видовища, — там, у маленьких хатках над дзюркотливим струмком, там, де вони дзенькають своєю збруєю, ці вічні недоробки, ці невігласи: так-так, ми, жінки! Ми теж наодинці із собою (наодинці з невтішністю). Щоб домогтися від наших чоловіків чогось більшого, ми повинні виповняти їх доверху. Родина виганяє за поріг тварин, аби ті не могли прослизнути до нас із навколишньої темряви. І в селі тепер усюди ховають очі, і, будь ласка, не поривайте очей на чужий коровай! Завтра всі разом вони робитимуть з дерев, які ростуть довкола, папір, немов для них це велике свято. Директор тим часом витісняє їх навіть із спілки, в яку він вступив з ними й із профспілкою. Лише в того, хто добре співає, у конверті із зарплатою все збігається. Безформні зали трактирів в окружному місті трусяться від оплесків, коли вони там виступають, давно заявлені як відповідна страва, лякаючись звуків, котрі вони самі витворили, немов бажаючи пожерти одне одного. Чергова порція чоловіка раз у раз заповзає на приналежну йому й покірній жінці, щоб як треба на ній знесиліти. Вони, немов прискалки, звисають зі своїх нащадків і з персів своєї дружини. Вони до цього звикли. Їх гладить рука, що часом зринає з темряви, зачіпає їх швидкома, немов гілка, озброєна плодами. Якби вони хоч на секунду довше могли полежати порожні (вони б тоді відчули цей рух повітря)! Нікому не вільно відразу забирати порожні пляшки! Жінки лащаться, щоб одержати що-небудь у подарунок — нову сукню на свою незначність. Вони подобаються завдяки своїй здатності терпіти, проте вони подобаються деяким. А потім на світ народжується присмаглий гуляш.
Ми ще побачимо, і ми ще почуємо одне про одного.
Коли кляскає замок на дверях, Ґерті, сховавшись у замку за фіранками, упокорюється. Хіба це привід для директора, щоб перейти до рукоприкладства? Дитина метається від одного з батьків до іншого, вона гне кирпу та й годі. Батько хоче подарувати дитині непам’ять, він піднімає сина над своєю ширінькою й знову кидає на підлогу. Зрештою, треба ж якось викинути із материної горлянки соціальні спазми. Швидко, палець усередину! Ось тільки заважає дитина, роль якої грає хлопчик, дитина, що сипле одкровеннями зі своєї стиснутої горлянки: він хоче подарунків. Власне, за якими критеріями вибирали цю дитину? Батьки терплять вимоги й мовчки сидять один на одному у своєму чудовому місці проживання. Запаси дитячої мови невичерпні, але розмаїттям вони не вирізняються, йдеться лише про гроші й речі. Це дитя хоче, щоб у нього був цілий ураган усілякого технічного приладдя: тра-та-та-та-та. Його слова сиплються з усіх заглибин, над якими мама поначіпляла картинки з тваринами. Дитя це любить свою матір, адже обоє вони скоряються загальному закону, згідно з яким їх породила не земля, а батько. Дитина вибухає буйним пагінням рекламних каталогів. Так, і коня теж треба купити. Дитина хоче цілком і повністю злитися зі своїми інтересами, і тут перший голос грає не скрипка, а спорт. Товари перетворюються на слова, на гроші, от тобі й на! Батькові доводиться знову дати спокій своїй кишені, в якій він намацав свою штуку, повз цю жінку просто не можна байдуже пройти. Ну, він дасть йому зараз жару, може, затягнути його за волосся до обіднього столу? З телевізора б’ють ключем картинки й звуки, він немов медуза, що витягує щупальця в кімнату, дозволяючи молоді пізнавати себе на прикладі різних знаменитостей. У будинку стоїть страшенний гамір. Голова цієї спілки гнівно ухвалює свій присуд: усі троє хоча й породжені одним батьком, але придумані мною!