— Нен наче з ланцюга зірвалася, не хоче зі мною розмовляти. Вона звинувачує мене у тому, що я позичив тобі джип і дозволив самому поїхати до хижі.
— Навіщо я туди їздив? — запитав Мак, намагаючись упорядкувати думки. — Щось не можу пригадати.
Віллі розпачливо зітхнув.
— Ти повинен їй сказати, що я намагався переконати тебе не їхати.
— Справді?
— Припини, Маку. Я ж намагався…
Мак слухав буркотіння Віллі й не міг утриматися від усмішки. Хоча він і не пам’ятав подробиць своєї подорожі, про турботу й піклування друга неможливо було забути. Саме це й змусило його усміхнутися. Зі здивуванням Мак усвідомив, що Віллі нахилився просто над його обличчям.
— Ти його бачив? — прошепотів він і швидко роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує.
— Кого? — запитав Мак. — І чому ти шепочеш?
— Бога, — уточнив Віллі. — Він там був?
Мак здавався спантеличеним.
— Віллі, — пошепки відповів він. — Бог усюди. Хіба це таємниця?
— Знаю, нерозумна твоя голова, — не міг заспокоїтись Віллі. — Про Татову записку ти теж не пам’ятаєш? Записку, яку ти знайшов у поштовій скриньці. Тоді, коли підслизнувся й загримів у сніг.
Саме цієї миті в голові Мака розвиднілося: записка, джип, пістолет, подорож до хижі — усі епізоди дивовижних вихідних почали складатися в цілісну картину. Образи й спогади стрімко заполонили розум, Мак боявся, що вони піднімуть його з ліжка й вижбурнуть із цього світу. Згадуючи подробиці пригоди, Мак заплакав,сльози залили його обличчя.
— Вибач, Маку, вибач. Що я такого сказав? — перепрошуючи, благав Віллі.
Мак підняв руку й торкнувся обличчя друга.
— Нічого, Віллі. Я про все згадав — записку, хижу, Міссі, Тата.
— Отже, ти хочеш мені сказати, що він там був? Я маю на увазі Бога.
Мак сміявся й плакав.
— Так. Так, звісно, він там був! Зачекай, ти не повіриш. Не впевнений, що я сам повірю, — Мак зупинився, наче щось пригадуючи. — Авжеж, — мовив він нарешті, — він наказав мені дещо тобі переказати.
— Мені? — Мак спостерігав, як на обличчі Віллі чергуються занепокоєння та сумнів. — Що він сказав? — запитав друг, нахилившись.
Мак помовчав, добираючи правильних слів.
— Він просив передати, що ти йому подобаєшся.
Мак спостерігав, як напружуються м’язи на обличчі Віллі, стискуються щелепи, а очі сповнюються слізьми. Губи й підборіддя затремтіли. Мак знав, що його друг намагається тримати себе в руках.
— Мені час іти, — прошепотів він хрипким голосом. — Розкажеш мені про все згодом.
Із цими словами Віллі розвернувся та вийшов із кімнати, залишивши Мака наодинці з роздумами й спогадами.
Коли зайшла Нен, Мак уже сидів у ліжку й усміхався до вух. Він не знав, з чого почати, тому дав змогу дружині висловитися першою. Вона розповіла йому подробиці, в яких він досі плутався. Він зрадів, коли нарешті дізнався про те, що сталося. У пригоді, що трапилася з вини п’яного водія, він ледь не загинув. Мака оперували, бо в нього були численні переломи і внутрішні ушкодження. Боялися, що він на тривалий час впаде в кому, проте незабаром ці побоювання, хоч і обґрунтовані, розвіялися.
Слухаючи дружину, Мак подумав, що потрапити в аварію після вихідних, проведених із Богом, трохи дивно. Явна невпорядкованість життя — здається, так назвав це Тато?
Тоді Нен сказала, що аварія сталася в п’ятницю ввечері.
— Ти хотіла сказати… в неділю?
— Неділю? Ти думаєш я не знаю? Тебе привезли сюди в п’ятницю!
Твердження Нен дещо спантеличило Мака, і на якусь мить він навіть задумався, чи не наснилося йому все. «Це, мабуть, пов’язано із часовим виміром Сарайю», — переконав він себе.
Коли Нен закінчила переповідати події зі свого боку, Мак розповів їй про все, що сталося з ним. Проте спершу вибачився за свою брехню. Це здивувало Нен, яка знайшла пояснення такій відвертості в посттравматичному синдромі та дії знеболювальних.
Цілісна картина вихідних, або вихідного, як наполягала Нен, вимальовувалася повільно, розгортаючись у низці подальших розмов. Час від часу ліки висмоктували з Мака всі сили, і він провалювався в глибокий сон, інколи так і не завершивши речення. Спочатку Нен щосили намагалася бути терплячою й уважною, не засуджувала й не критикувала, хоча була впевнена, що чоловік марить, бо ще не оклигав після аварії. Згодом яскравість і глибина його спогадів торкнулися її серця і повільно пом’якшили рішучість наміру бути об’єктивною. У словах Мака відчувалося життя, і вона швидко збагнула: хай там що сталося з її чоловіком, це глибоко вплинуло на нього та змінило його життя.