Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку — це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники — це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат — лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись.
Доки тривала ця гра в сліпого квача, я встиг багато чого зрозуміти про страх. Страшно було вбивати, якщо це слово можна вжити до мерців, але ще страшніше — втікати від них і відчувати, як близько ти прошмигнув від фатального доторку. Страшно було накидатися на котрогось гниляка зі спини, щоб обрушити колуна на його потилицю, та ще страшніше — переховуватися за парканами й слухати.
Дуже хотілося напитись до нестями, хоча б отим шмурдяком, який буквально валяється під ногами по всій околиці. Єдине, що мене стримувало, то це перспектива прокинутися від того, що хтось із них почав снідати мною. Якщо поєднати цю ймовірність із гарантованим тяжким бодуном... Бляха, це ще гірше, ніж бути розтерзаним під час блювання.
Отже, страх виявився дуже відносною штукою. Його гайки та кріплення надзвичайно міцні, але ніколи не вгадаєш, коли вони почнуть стискати твою душу, а коли послабляться. В мене було два дні, щоб поміркувати про це. Два дні, які почалися з того, що мій шлунок переміг темряву, після чого можна було виписати йому відгул і дати можливість трохи розслабитися. Особливо тоді, коли я скидав рештки цього двічі мертвого ді-джея в підвал.
Що змінилося відтоді, як ми покинули хату баби Ніни? І коли це було? Ми вийшли на ґанок із відчуттям, що цієї мари легко позбутися; досить просто сісти в машину — й за чверть години все позаду. Чи став я іншою людиною в ту мить, коли остаточно збагнув, що цієї гри в сліпого квача не уникнути? Напевно, різниця між мною колишнім і мною теперішнім приблизно така ж, як між кулею та гільзою: колись я летів, а тепер здебільшого відлітаю убік.
Отже, привіт, беззубий. Як там тебе звали? Дятел? Кльове ім'я, ти навіть не уявляєш, як воно тобі пасує.
Біла долоня так і стирчала з його дірявої утроби. Коли я кажу "біла" — не варто сприймати це буквально. Просто спектр іноді так звужується, що навіть ці брунатно-жовті пальці, між якими шкіра справді трохи світліша, можна назвати білими.
"Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі знадобиться".
Хочеться вірити, що кролик трохи біліший за цю руку в утробі подвійного мерця. Якщо він, цей кролик, насправді десь тут є.
Може, він десь там і ховається, в дальньому куті, за коробкою з-під телевізора. Чи в самій коробці? Які варіанти? Варіантів два: або знову почалися галюцинації, або там щось ворушиться.
У голові згущується туман — паскудний симптом. Сигналізація на моєму респіраторі завжди увімкнена. Й вона ж — джерело цього туману. Все в одному, унікальна пропозиція до різдвяних свят, прийдіть зі своїм другом — і отримайте втричі більше, ніж зможете винести з нашого супермаркета. Головне — переступити його... Не прослизнутися. Одним широким кроком. А краще — стрибнути. Картонна коробка під стіною. Блін, вона ворушиться. Пливе? Пливе. Все пливе. В мить прощання зі свідомістю я встиг зірвати з обличчя ганчірку. Та вже було пізно.