— Вас вітає Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо, що провадить пряму трансляцію кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Щодня до нашої... гм... редакції надходять нові й нові свідчення дивних подій, і вони — ці події
— набирають нових обертів. Сьогодні гість нашої студії — колишній працівник лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", уродженець села Міцне Матвій Широкий. Попри те, що я сказав: "колишній працівник", — це не зовсім так.
— Та колишній, колишній, я туда більше не вернусь, хоть медом буде помазано, бо це напасть, а не завод, Богом клянусь, це все через нього.
— Пане Матвію, давайте почнемо з того, які причини змусили Вас написати заяву про звільнення?
— Які причини... Такі причини, що в нашому цеху, цеху номер чотири, за останні дві неділі вмерло шестеро працівників
— шестеро! — й ніхто не може пояснить, що робиться. В одного, лікарі кажуть, був рак, в іншого — щось тіпа інфаркта, ще один, як оказалось, вже давно мав тяжку форму гепатита, тобто, завод ніби ні при чому. Воно все ніби по понятних причинах, але як же так, оно в селі нове кладбіще скоро нада буде закладати, от які причини! Це ж усе завод постарався, даже не знаю, що сказать. І хто хоче звільнитись — нікого не відпускають! Там каждому з нас шото підсовували, якісь ми бумажки підписували, ну, хто ж це читає? Так по тих бумажках получається, що не маю права, тільки через два місяці, а що ж воно буде через два місяці — хіба Господь знає, оно вже пришлось бригаду копачів спеціально наймати, бо мєсні не справляються. Страх та й годі. Всі подумують тікати, якщо ближчим часом нічого не проясниться. І шо сам главне, чого я не можу втямити, чого Київ мовчить? Хай би прислали кого розібратися, бо куда ж це годиться, стільки смертей, а тепер ще цей случай на кладбіщі, — це взагалі похоже на якесь помішатільство, ніхто ж нічого понять не може. Участковий тільки ходе й фуражку крутить козирком туда, козирком сюда...
— Я вам нагадаю, дорогі слухачі, що саме трапилося кілька днів тому на кладовищі.
— Тільки скажіть, що то на старому було, на старому цвинтарі, який вже ніби щитається закритим, хотя там дальше ховають, бо пока шо нема де...
— Так, на старому цвинтарі одна з мешканок села, яка кожної неділі ходить доглядати за могилою сестри, звернула увагу, що земля на сусідньому горбочку — там якесь занедбане поховання, я так зрозумів, — земля просіла...
— Просіла і, шо саме главне, стала якась рихла, баба Ліда ж постоянно ходе, не тільки по неділях, так вона знає, шо там і як, а перед тим дощів не було, нічого не було, а могилу ту хіба сама баба Ліда вряди годи прорве од бур'яну, бо там всі родичі виїхали, нема кому доглядать, тому вона сама, так вже якось, по сусідському. То вона рішила горбочок, який просів, поправити, тільки туди грабельками — а воно гух! — і провалилося, ледве сама не впала. То покликали людей, міліцію, роздивилися — а там нічого, тіки гріб зотлілий, і нічого! Це ж де таке було, щоб покійників красти? Як це?
Розділ 9.
Банґ-банґ
— Прочитав я ваш сценарій.
— І що?
— Як завжди — параша.
Скільки ми працювали з Єгором? Якщо не помиляюся, років
сім, коли він іще був випускником режисерського факультету театрального інституту. Єгop Тончик — людина з вітром і діркою в голові. Як і більшість карпенко-карівських геніїв, за час навчання він зняв кілька надзвичайно авангардових короткометражок, які здобули низку схвальних відгуків на фестивалі "Молодість". Цього, на думку Єгора, було достатньо, щоб наважитися просити грошей у Міністерства культури на повнометражну роботу. Міністерство, звісно ж, здригалося всіма своїми кабінетами й порогами, від чого й у більш досвідчених прохачів голова йшла обертом. Вибігати щось у цьому лабіринті з десятками мінотаврів було набагато важче, ніж виграти джекпот у національній лотереї, тому немає нічого дивного, що амбіції Єгора з кожним роком зморщувались, і замість мрій про кіно з'явилися безглузді телепроекти, зйомки рекламних роликів та — як винагорода за творчу пригнобленість — спорадичне кліпмейкерство.
Не знаю, як Віталій з ним познайомився, та вже перша халтура, яку він зробив на наше замовлення, справила напрочуд душевне враження на клієнта. І що більше Єгор плювався й бідкався щодо необхідності халтурити, то кращими було його рекламні оспівування мінеральних вод та памперсів.