За всі ці роки "Лінія Шолє", що уклала з Єгором рабовласницький контракт, здобувала рейтинг в очах рекламодавців, а сам режисер компенсував почуття провини перед високим мистецтвом, заснувавши власну студію-продакшн "Банґ-банґ".
Кожна зустріч із Єгором віщувала дискусію на межі легких тілесних ушкоджень. Кожен сценарій, виплеканий у надрах нашого агентства, проголошувався бездарним ще до прочитання. Компроміс полягав у тому, що Тончик — після багатьох невдалих спроб покращити текст — писав практично те ж саме лайно, й усі хором погоджувалися, що він — чудовий сценарист.
— Отже, все чудово, — резюмував Віталій, вкотре почувши єдиний можливий вердикт нашій роботі.
— Ага, прекрасно. Я так вижу по стилю, что это наш Кузьма ибн Шекспир... опять бисером весь хлев забросал, — у спілкуванні Єгор весь час перемежовував російську з українською, незалежно від того, якою мовою з ним спілкувалися.
— Єгоре, твої мрії про кіно нарешті збуваються, тож припини гнати. Оно краще подумай про грим для наших трупів.
— Ага, все життя мріяв, щоб на знімальному майданчику було вдосталь томатного соку. И вот оно! Наконец-то! Надо будет заказать два куба, не меньше.
— Це навряд чи. Ніяких кривавих баталій. Наші зомбі просто будуть бухати "Кремінь" — і перетворюватися на людей. На розумних, модних, респектабельних джентльменів, якими відразу можна вкомплектувати найближчу банківську філію. Чи "МакДональдс".
Єгор поклав руки на стіл і затарабанив пальцями. Потім трохи подався вперед і якось аж занадто серйозно запитав:
— Хлопці, а ви переконані, що ця ідея... эти вот зомби... я бы на месте заказчика послал вас куда подальше!
— Єгоре, не починай, я ж тобі все пояснював. Усе вже узгоджено. — Віталій кілька днів тому витратив півтори годин на диспут за назвою: "У кого з нас не всі вдома?" й повертатися до цієї теми не хотів.
— Ви не розумієте, — він перекидав погляд із мене на Віталія, ніби стежив за тенісним матчем. — Йдеться не про вашого ексцентричного магната. Й навіть не про нашу репутацію. Просто це одна з тих задач, яку неможливо розв'язати. В її умовах є якась помилка. В мене таке враження, що цей Чвалов просто підіграє вам. Зачем ему этот провальный сюжет? І сама ця його продукція... Он похож на отморозка? Нет. То єсть, когда он с такой вот серьезной физиономией говорит про високу якість свого шмурдяку... Он, наверное, считает вас абсолютно продажными тварями. Какими вы и єсть на самом деле. Щось тут не так.
Віталій хвилину-дві просидів мовчки. Він покусував губи, крутив великим і вказівним пальцями олівця, який вперто не хотів рухатися плавно, рівномірно.
— Знаєш шо... Кустуріца... Тобі нагадати, як ти знімав стариганчиків, які посеред кладовища каталися на ковзанах? Що це було? Якась там дивовижна пропозиція для пенсіонерів від шановного банку... як його...
— "Деско".
— Ага, "Деско". "Ми винагороджуємо вашу старість". І ти після цього мелеш, що зомбі — це занадто? А може, нам нарешті пощастило. Клієнт має почуття гумору і все таке. З якого дива нити й шукати помилок? Якщо вже й далі рухатися за твоєю логікою, то вся наша діяльність — безкінечна помилка.
— Про що я стільки разів тобі казав...
— Ну от і чудово. Кузьма, тепер твоя черга морочити голову нашому, бляха, Кубріку. А в мене, звиняйте, через десять хвилин зустріч.
Коли двері за Віталієм зачинилися, Єгор зіжмакав папірця й шпурнув його в бік дверей.
— Откуда он на мою голову взялся? І взагалі, де ви раніше були, коли я короткометражки знімав? У мене чудовий сценарій про зомбі десь валяється, куди там вашій маячні. Может, ну ее, эту рекламу? Слепим что-нибудь для отмазки, а на решту грошей справжнє кіно зробимо?
Замість відповіді я тицьнув йому папку з різними матеріалами про завод та його продукцію, куди не забув покласти ще й копію газетної статті про історію села Міцне.
— На, ознайомся перед виїздом. Може, щось стрельне.
— Стрельне. Вже стрельнуло! — Він навмання вихопив із папки один аркуш. Це була світлина нашого клієнта з дошки пошани. — А это что еще? Чвалов Іван Петрович, директор. Да-да, натуральный зомби.
Перший день зйомок у Єгора завжди складався з метушні, лайки та істерик. А відколи він перейшов на цифру — це стало законом. Він усім був незадоволений: світло виставляли не так, декорації зазнавали часткового нищення, актори вислуховували проповіді про власну бездарність. У тих випадках, коли мені доводилося так чи інакше контролювати процес, я завжди намагався приїхати вже на другий день зйомок. Коли й залишки декорацій вже ніхто не рухав, і зі світлом не було проблем, і на акторів сходила благодать.