Після чергового раунду телефонних переговорів настала Віталієва черга плюватися, хоча й без особливого завзяття. День однак було змарновано.
— Хай робить, що хоче, мене це не гребе. Техніка й люди однак проплачені.
Не минуло й години, як подвір'я біля бабиної хати перетворилося на щось середнє між базаром, вокзалом та циганським табором: звуковики й техніки вивантажували валізи з апаратурою, оператори метушилися навколо хати й про щось кричали Єгору, який усівся на призьбі й щось креслив та дописував на сторінках сценарію, встигаючи гаркати на всі боки. Зі свого досвіду я знаю, що на цьому етапі краще триматись якнайдалі. Повідчинявши хату, літню кухню й сарай, я вирішив навідати бабу Ніну, сусідку. Вона вже багато років хазяйнувала в цьому обійсті, позбавивши мене зайвого клопоту. Час од часу телефонувала, доповідаючи про свої трудові звершення: що де посіяла, скільки вродило. Я незмінно відмовлявся приїжджати по яблука чи по картоплю, але коли випадало перевідати стару, то ще ніколи не повертався від неї з порожнім багажником. Мушу визнати, що її консервації ніколи не пропадали й до наступного року не застоювались.
Баба Ніна жила через подвір'я — безпосередні сусіди, родина Мотричів, ще років двадцять тому перебралися до Києва, й відтоді про них нічого не було чути. А хату продали якомусь диваку, котрий двічі на рік привозив із собою величезну компанію підстаркуватих хіпі, й після кількаденних вакацій із цілодобовими шашликами і гучною музикою вся ця армада щезала.
За якихось десять метрів до хвіртки, біля якої вже розгавкався Струдель (баба Ніна завжди давала своїм псам "їстівні" клички), я перестрів Жуковського. Він ледве волочив ноги. Лише зблизька я впізнав його: Жуковський, колишній сільський листоноша, як тільки вийшов на пенсію зо три роки тому, сильно запив, і тепер на нього страшно було дивитися. Це був жилавий чоловік із крутим характером, але добрим серцем. Пригадую, як він колись бідкався мені, що найгірше в його професії — це носити похоронки. Саме тоді був Афганістан, і протягом півроку четверо хлопців із нашого села вернулись у цинкових гробах.
Я пригадав, як він тоді дивився на мене, — і відчув, що нудота приступає до горла: так мало було спільного між отим Жуковським і цим волоцюгою з виразками на щоках, гематомою замість правого ока, роздутим земляним обличчям. Від нього нестерпно смерділо і я мимоволі відсахнувся до паркану, — він дивився просто перед собою, але нікого не бачив. Звісно, він не впізнав мене. Ліва рука його була обмотана брудною ганчіркою, а в правій він тримав почату пляшку. Я не дуже й здивувався, коли побачив на ній логотип торгової марки "Кремінь".
Баба Ніна куняла в хаті. Гамір нашої знімальної групи не міг розбудити її, бо вона таки добряче недочувала. Я стояв на подвір'ї, гладив Струдля і міркував, як би це розбудити бабу, не перелякавши. Зазирнув у вікно. Так і є, спить у кріслі. Я чомусь не наважувався постукати або й просто зайти — навряд чи двері замкнені. Баба Ніна, ніби щось відчувши, розплющила очі, глипнула у вікно, а тоді сплеснула руками й засміялася. Двері й справді не були замкнені.
— Ой, внучку, це ж треба такому стацця! Ти ж мені тіки шо наснився! Я ше подумала: треба пиріг спекти, бо значить, скоро приїде, — а ти вже тутого!
Що мені завжди подобається в старих людях: вони вміють дивуватися — по-справжньому, як діти, — і водночас вважати будь-яку чудасію чимось дуже природним, буденним.
Розцілувавшись із бабою Ніною, я ледве встигав вислуховувати її звіт за останні місяці.
— ...а так воно все нормально, тільки нада одне зробить, і це вже тобі прийдеться, бо я не здюжаю; прошлий місяць дощі були, каждий день лило, то я тобі от шо хочу сказать: ти на веранді толь перестели, бо протікає сильно; я в прошлий вівторок балію поставила — дак повно натікло; а про піч не знаю, давно не топила, але треба провірить, ти ж пам'ятаєш, як минулого року вона коптила? — то навряд чи улучшеніє саме по собі буде, нада когось із людей позвать, шоб зробили...
Баба Ніна завела мене в хату, посадила за стіл, примовляючи:
— І чого ж це ти не дав знать, шо приїдеш? Мені ж тебе даже почастувати нічим, хіба шо підождеш, то я борщ зварю.
— Та я тут у справах, так що довго у Вас не засиджуся.
— Ого, і які це в тебе тутай можуть бути справи? Чи таки зібрався толь перестелить?
— Та нє, то вже якось іншим разом приїду. Це ми тут рекламу знімаємо. Ну, для телебачення.
— Тут? І шо ж це тут для телебачення інтересного? — баба Ніна подивилася на мене з кепсько прихованою недовірою, та, про всяк випадок, поправила хустку й зиркнула в дзеркало. Я трохи розгубився, коли згадав, що саме ми збираємося знімати.