До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна?
Якщо треба пам'ять, — звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї — тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, — і опля. Одиничка і знак питання — хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь?
У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі — не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини).
"Так-так", — кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати.
— У нас є нова інформація для тебе, — кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, — я ледве розрізняю окремі їхні риси.
— Ми таки роздивилися дещо...
— Це може тебе зацікавити! — перебивають вони один одного.
Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття.
— Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе...
— Навєрно, нічим не поможе!
— Точно, нічим! — стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно.
— Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да?
— Скажем!
— Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг...
— Нє-є-є, тих трупаків убивати — це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, — дурне заняття.
— ... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить.
— Уб'ють трупів, круто, таки да...
— А в тебе інша мета — треба убить справжнього зомбі, його тут... — один з поглядів обвів широким жестом гараж.
— Його тут... — знову сказав він і замислився.
— Одна штука, карочє.
— Один, як палець, на всю округу.
— Єдиний... — посипалися пояснення від інших бокових поглядів.
— І от це — твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і — шо характерно — у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, — сам напросився.
— Але ж... — кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні.
— Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? — запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка).
Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка".
Втім, я помилився.
— Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця.
Розділ 2.
Це просто робота така
— Ваші документи.
Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території — кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення.
— Ваня, поспілкуйся з людиною. — Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно.
— Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?!
Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше.