Архілох
Хліб на списі
Фраґменти віршів
Переклад з давньогрецької, передмова, коментарі Андрія Содомори
Андрій Содомора. На вістрі стилоса і списа
Маю на списі щоденний свій хліб, на списі своєму —
Маю ісмарське вино: п’ю — обіпершись на спис.
А мої куряни… — з кінця списа годовані
«Архілох — мужній поет», — перше, що скажемо, приглянувшись із зацікавленням до збережених у фраґментах поетичних творів грецького поета, який жив у VII ст. до P. X. Мужнім він був не лише на полі бою, а й у громадському житті, що в добу глибоких політичних та економічних зрушень не втішало людину спокоєм, радше — гартувало. «Погане поле вчить мужності», — скаже через декілька століть відомий драматург Менандр.
Таким полем для Архілоха був знаменитий своїм мармуром його рідний острів Парос в Егейському морі. Але те багатство, найпридатніший для виготовлення скульптур білосніжний дрібнозернистий мармур, фрігійські раби почнуть добувати тут аж кількома віками пізніше. Архілох же бачив опалену сонцем кам’янисту землю, отари кіз на скупих пасовищах, скромні виноградники, нивки зернових на відвойованому в каменя ґрунті, смоківниці, рибацькі поселення на побережжі, а далі — море, в яке не раз пускатиметься запальний і охочий до пригод пароський поет, та й інших закликатиме своїми поривними ямбами, сподіваючись на щось краще (105):
До таких-от труднощів додавались уже згадані соціально-політичні: місцева знать, володіючи придатними для обробітку наділами землі, всіляко використовує фактично підневільну працю вбогого люду; «Сином-Їдця-Смокв» (Sykotragides), пародіюючи епічний стиль, називає Архілох кожного зі своїх убогих краян. Називає без тіні зверхності, бо й сам не міг (та й не хотів) хвалитися знатністю свого походження: хоча його батько, Телесікл, походив із знаного й шанованого на Паросі роду, мати Архілоха, Еніпо, була рабинею фракійського походження, тож за грецькими законами син не міг бути спадкоємцем батьківського майна — вбогість супроводжуватиме його впродовж усього життя. Вбогість, а ще — справді невгамовний потяг до пригод, жагуче прагнення свободи, рішучий спротив усьому, що обмежувало ту свободу як у житті, так і в поезії.
Саме тоді, з початком VII ст., у Греції знову ж особливої інтенсивності набуває процес колонізації: з багатьох міст материкової та острівної Греції, а також із грецьких міст Малої Азії організовано пускаються морем ті, хто на нових землях має намір покращити своє економічне становище; були й такі, хто обжите місце покидав з політичних мотивів: у той час розпалювалась боротьба старої родової аристократії з новим класом ремісників і торговців, загалом розбагатілих людей незнатного походження, що робили з себе народолюбців (122). Колоністи активно заселяли побережжя Середземного й Чорного морів. Егейським морем рушали й на північ: увагу привертав острів Тасос і побережжя Фракії — ті місця віддавна славилися родючими землями й золотом. Із групою еміґрантів подався туди й Телесікл, як раніше — його батько, запровадивши на Тасосі культ Деметри, богині родючості. Син ще на якихось два десятиліття залишився на Паросі.
Знамените Катуллове «Odi et amo» (люблю й ненавиджу), що не перестає відлунювати у європейській літературі, бере свій початок від Архілоха. Він теж був яскравий у своїй любові, темний — у гніві. Саме ті два такі протилежні, а водночас такі близькі почуття (крайнощі сходяться), які Архілох виразив поетичним словом, принесли йому найбільший розголос. А любов’ю він пройнявся на Паросі, мабуть, у ті роки, коли його батько подався на Тасос (синові було тоді поза двадцять років). Поетові, — а він уже писав тоді вірші, — запала в душу молодша дочка знатного пароського вельможі Лікамба — красуня Необула (40). Архілох, дарма що син рабині, був громадянином Пароса, шанованим було ім’я його батька, та й сам він уже втішався визнанням серед співгромадян (поетичне слово чимало тоді важило), тож перешкод у заручинах не було; Лікамб, за звичаєм, скріпив присягою свою обіцянку — видати за Архілоха свою дочку; з цього приводу й гостина відбулася (166). Та згодом (причин не знаємо) Лікамб порушив клятву. Обуренню Архілоха немає меж. У гніві він навіть поривніший, аніж у любові. І той гнівний порив переростає у тяглість, не полишає поета — він раз по раз вибухає вкрай образливими і для Необули (мабуть, і вона спричинилася до батькового рішення), й для самого Лікамба сатиричними віршами — ямбами, еподами (37, 159, а також епод на с. 57); врешті, це призвело до того, що поетові кривдники, батько і донька (навіть старша), не знісши ганьби, начебто наклали на себе руки.
1
Тут і далі див. коментар під відповідною цифрою, що вказує номер фраґмента. Віршові цитати, тут і в повісті «Невгамовний», за винятком окремо зазначених, — у перекладі А. Содомори (цитати з Гомера — в перекладі Бориса Тена).