А це — вже видимий, прозорий і чистий у своїй відвертості натуралізм, нічим ані не прикрашений, ні не звульґаризований чуттєвий порив (90):
І такий же, запалений вином, миттєвий порив до пісні (96):
У тій імпульсивності, у перепадах настрою — весь Архілох, якому, попри його головну життєву засаду «Нічого над міру» (118), справді так пасує епітет — «невгамовний»… Очима поета дивимось у морську далінь. Бачимо Тасос, куди прямував убогий паросець, шукаючи своєї долі; побачивши, запам'ятаємо той острів назавжди і ще раз подивуємось магічній силі одного з найдавніших художніх засобів — порівняння, бо саме воно фіксує у нашій пам’яті побачене (17):
У схвильованих ритмах хорея постають перед нами два скелясті стрімчаки на Теносі, над якими виструнчилась шпиляста хмара, вісниця бурі (103):
Здається, всім тілом відчуваємо небезпеку ближнього бою, коли вже не списи, а мечі довершують своє «стогонів повне діло» (9). Чуємо важкість весла, яким поет разом з іншими веслярами жене кудись у ніч бистрохідне судно:
Та скільки б висвітлених тими фраґментами картин не поставало перед нашим зором, усе ж найчастіше приглядатимемось до однієї з них — що у рамках чи не найвідомішого двовірша, своєрідного «автопортрета», що його так скупо, але з такою художньою точністю накреслив Архілох (7, див. коментар):
Мимоволі пригадуємо, із «Слова о полку Ігоревім», — «А мої куряни… — з кінця списа годовані». Подумки перекидаємо місток через тисячоліття… І вкотре спливають на пам’ять слова І. Франка — про «золоті мости спочування і зрозуміння між нами і далекими людьми, давніми поколіннями». А й справді, чи такою вже непрохідною є та відстань у понад два з половиною тисячоліття, що пролягла між нами — і тим, хто вперше мав сміливість щиро й відверто сказати про своє, особисте, — стати особистістю?.. Перечитуючи цей двовірш, кожен по-своєму вималює собі постать Архілоха, поета й воїна. Та яким не поставав би він перед нашим сучасником — чужим напевно не постане. Здобуде у нього симпатію. Бо зневажав показне, відстоював — правдиве, справжнє. Бо між багатством і свободою вибирав таки свободу: не поквапився на чужинне золото, плекав — золото душі…
Елегії[2]
1. «Туги зітхальної щоб не порушити…»[3]
2
Подані тут віршові фраґменти складені однією з найпоширеніших в античній поезії строф — елегійним дистихом, тобто двовіршем, що складається з гекзаметра та наступного дещо коротшого вірша — пентаметра з обов’язковою цезурою посередині. Елегійний дистих зустрічаємо в оригінальних творах багатьох українських поетів, наприклад, у М. Зерова:
3
Елегія, яку Архілох адресує своєму другові Періклу, — живий відгук на трагічну подію, що сталася таки на очах жителів Паросу: біля самого берега, під час врочистостей на пошану бога Аполлона, від раптової бурі потонуло судно з багатьма знатними паросцями; серед них був і шваґер Архілоха — чоловік його сестри (див. «Невгамовний», с. 109).
4
«…
5
«Терплячий… дух…» — в оригіналі «тверда терплячість» — «ліки» (pharmakon) від «найнестерпніших бід». Подібно — у знаменитій сцені зустрічі Гектора з Ахіллом: «Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу — / Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання» («Іліада», XXIV, 524–525). І все ж надто сильними були традиції оплакувань покійників, щоб сучасники могли зрозуміти Архілоха, який, різко пориваючи з узвичаєними нормами поведінки, закликав співвітчизників тверезо глянути правді у вічі й продовжити святкування («живим — живе»); див. також фраґм. 5.