Однак після першого дивовижного успіху Леслі не виставила й не продала жодної своєї картини. Тричі на тиждень вона ходить до майстерні художника, з яким працює вранці. Це маленький, жвавий, округлий чоловік на прізвище Леблан. Він присягається, що коли-небудь Леслі стане знаменитістю. Мовляв, на її картинах лежить печать якоїсь дивної меланхолії, а в її палітрі вгадуються штрихи пурпурових сутінків, навіть на тих полотнах, де зображено день. Леслі працює з упертою відданістю своєму мистецтву і коли не стоїть за мольбертом, то невтомно ходить по галереях та музеях. Через кілька днів у Парижі я був усім тим донесхочу ситий і потім здебільшого просиджував, читаючи, за столиком вуличних кафе.
Ми жили в порожній однокімнатній майстерні на лівому березі Сени, де повітря було насичене запахами фарб та скипидару – духом, який глибоко тішив Леслі, а в мене кінець кінцем викликав алергію. Я весь час чхав від нього й сякався. А Леслі – хоч раніше вона враз помічала мою найменшу недугу – жодного разу навіть не зауважила, що в мене майже завжди червоні очі і за два дні я ковтаю коробку таблеток.
Смуток Леслі минув, і перед її завзяттям упертої молодої студентки я відчував себе набагато старшим за свої п'ятдесят років.
В американській школі мені справді запропонували роботу, але я не захотів жити в місті, де не вмів говорити чужою мовою і де друзі Леслі вважали б мене таким собі додатком до дружини. Я пригадав слова з оповідання про іншого американця в Парижі: «Цей континент – не для мене». Отож я вибачивсь і відмовився. Директор школи ледве приховав свою радість. Я його зрозумів. Вчитель там – люди мандрівні і віком усі між двадцятьма двома й тридцятьма роками, отож моя сивина була для директора, якому навряд чи більше тридцяти п'яти, ознакою дрімучої старості і прикрої постійності.
Леслі сприйняла моє рішення спокійно. Мистецтво, збагнув я, як і хвороба, невідворотно веде до самозаглибленості. Коли людина недужа, вона думає тільки про свою хворобу і чужі тривоги та прагнення для неї нічого не важать
Два тижні ми прожили на півдні у Лінди – на її чудовій віллі в Мужені. Я сидів у саду, знемагав під спекотним сонцем, пробував читати й бив москітів, як і пророкував Хейзен. Леслі запропонувала, щоб я продав Ренуара й за вторговані гроші купив невеличкий будинок по сусідству з Ліндою. «Тобі не варто більш працювати, – сказала вона, – а це якраз чудове місце, щоб сидіти й нічого не робити».
Вона, звичайно, мала рацію, але я не хотів сидіти згорнувши руки. Я зрозумів, що неробство надокучає мені. Я вчитель – і ця обставина визначає мою суть. Я або вчитель, або ніхто. Якщо з тридцяти учнів у класі виявиться хоч один обдарований і допитливий, який почне зі мною сперечатися або чиї обрії мені пощастить розширити, тоді я знатиму, що роблю те, задля чого народився на світ. Ромеро, хоч він і дратував мене, був саме таким учнем. Коли я сказав Леслі, що моє місце в школі, перед класом, вона відповіла, що так само почуває себе перед чистим полотном. Я сподіваюсь – і це заради її добра, а може, й заради мого, – що її картини обернуться для неї чимось кращим, ніж для мене Ромеро.
Я так і не зміг умовити Керолайн повернутись до Арізони. Дівчина перевелась до Нью-Йоркського Хантер-коледжу з наміром вивчати дитячу психологію. Вона відмовилася скористатися бодай центом із грошей від продажу двох акрів з відписаної їй Хейзеном у заповіті землі – цю волю небіжчика виконав – і виконав дуже добре – один із партнерів Хейзена. Якийсь час Керолайн працювала неповний день офіціанткою, щоб заробити собі на життя, і досі, як я знаю, жодного разу не навідувалася до будинку на узбережжі, який тепер належить їй. Замість цього, з допомогою одного зі своїх вчителів, вона влаштувала там минулого літа будинок відпочинку для підлітків усіх рас, тих самих, яких газети називають «пропащими дітьми гетто». Вихователями Керолайн набрала добровольців, які доти працювали в різних організаціях для безпритульних дітей. «Від Хесуса Ромеро я довідалася багато чого про дітей», – заявила мені Керолайн, коли я спробував наставити її на розум. А саме: треба братися до них, поки вони не стали такі, як Ромеро. Вдасться її експеримент чи ні – побачимо. За інших часів і якби Керолайн була католичкою, вона, гадаю, стала б черницею. Самозречення в ім'я служіння високим ідеалам, мабуть, свідчить про благородство душі, проте батько не може не думати, що це – застій у розвитку його дитини. Природно, що сусіди в Істхемптоні вже нарікають, і ходить чутка, ніби вони мають намір звернутися до муніципальної ради з петицією конфіскувати будинок як джерело порушення громадського порядку.