Кри-крінь, казав мій дід, і крила перетираються на сивий порох, а літа молоді — що від них залишається? Спогад та смуток, та онуки-бусленятка, що розлетілися по всіх світах!
А тут, розказував дід, в старих дубах було колись наше лелечине царство, і лелек водилося не так, як зараз, коли ми в сухі сосни перебралися, не сотня-друга, а тисячі. А що було в сиву давнину — і не згадати всього! Прадід мого діда говорив, що саме на цьому березі стояв священний дуб Перуна. В тому дубі було вирубано лик язичницького бога, і був той бог прикрашений палаючими вуглинками, іклами вепра, золотим шоломом. А під дубом горів вічний вогонь. І коли пливли човнами гості-купці до Києва або до Новгорода, везли шкури і меди, то саме тут вони зупинялися, на священному місці, і жертви приносили Перуну, і брали в дорогу перунів вогонь з багаття.
А варяги, а розбійники, а битви які тут гриміли, а дерева як ламало грозою і бурею!
Та кру йому, та ще й крінь усьому тому, бо ось інший вогонь мені згадався, з недавнього часу: як почалася війна, і наступали танки, і падали тут бомби, і наші лелечині гнізда вогнем і димом викидало в небо.
Але чого це лихо спливло мені на пам’ять? Я ж лечу додому з гостинцем для онуків, і небо синє, і зорі на добру погоду мерехтять, і баржа спить, і хтось легенько стукає по ній ключем.
А то хто сидить? A-а, це вони, пізні мої риболови! Вони завжди тут сидять дотемна, світять білими головами, аж поки не почуються голоси з дворів або десь ближче з городів:
— Саню!
— Майко-о!
То матері їх кличуть.
І тоді вони беруть низочки верховодки, одгукуються сердито: «Зараз! Чого там!» — і тупотять швиденько додому. А мені, коли я пролітаю над ними, пахтить від них риб’ячою лускою, черв’яками-наживкою, мокрими до колін штаньми, свіжим димком з-під хмизу (видно, палили вогонь і відганяли хмари комарів). А ще від них — здавна приємний мені дух і млість Десни, річкового глею, сміху, купання, піску на голові і за вухами. Я добре знаю цих хлопчаків: вони виросли на Десні, та й вродилися вони, як риби і як ми, лелеки, на деснянських просторах.
Буває влітку, коли ми гуртом збираємося на луги, на своє лелечине свято і починаємо танці (так, як люди танцюють і стрибають через вогонь на Івана Купала), тоді приходять на луг і оці двоє з своїми товаришами, і теж, дивлячись на нас (а може, передражнюючи нас), починають стрибати на одній нозі, та вимахувати руками-крилами, та сміятися, а тоді з гуком кинуться в наш гурт і давай ганятися за нами, та падати в траву, та качатися, та реготати. Ось тоді я думаю: чи я не переплутав щось? Може, я, старий лелека, підкинув комусь у город, в капусту, своїх буслят замість людських дітей? Бо однакові малі чортенята вони, що людські діти, що мої.
Лихо старому, забалакався сам з собою, а он, кру-крінь, гніздо моє на сосні чорніє, і буслята, вже зовсім сонні, вистромили голови, діда свого виглядають.
— Несу, несу вам гостинчик, мої цибаті, мої сіренькі цибики!
…Погодував я дітей, тепер стою на сосні і держу в дзьобі срібний обручик місяця, щоб над усім лісом лилося його ласкаве сутінне сяйво. Гарно у світі. Тихо. Лунко. І я думаю: ну що нам не вистачає на землі? Білих хмар? Голубих тіней від наших крил і від дерев? Гуку й дзвону над лугами? Чого ми не миримося, чого ворогуємо? Ріка воює з берегом, люди з рікою і птахами, вогонь з людьми і лісом. І всі ми кудись спішимо, штовхаємося, товпимося — дачники, мурашки, короїди, вітри, хмари. І всі тягнемо, запасаємося — до свого гнізда, для себе і для своїх дітей-онуків. Чи ми вічні? Чи переживемо себе і відпущений нам вік?
А життя? Воно як короткий зблиск зірниці — спалахнуло, пронеслося у небі вогнистим списом і щезло десь за горою. Скотилася душа чиясь, зітхають люди.
Чуєте? Б’є сторож ключем на баржі. Ніч перевалила за половину. Скоро світатиме. І от завирує тут щоденне метушливе життя — людське, риб’яче, пташине. Одні, з веселою душею, побіжать на луги ловити блакитні тіні під хмарами, а інші — насуплені, заздрісні… Та кру їм, та ще й крінь, бо очі в мене злипаються. Переміню я ногу, ліва чогось зомліла, та здрімну хоч трохи під ранок. А місяць повішу ось на цю суху гілочку, хай висить і світить до самого світання у дупла, і в нори і в житла людські.
Товариш Гаркавка відкриває літо
Коли настає справжнє літо у Верхній Дубечні? Санькова мати каже:
— Коли повно піску наносиш ти мені за своїм взуттям — і на кухню, і на веранду, і в свою постіль.
Ні, то ще не літо. Піску Санько наносить матері ранньою весною, як тільки протряхає земля над річкою. Не літо, якщо дід Яким витягує з-під навісу старенького човна-довбанку, просмолює його, латає рибальське начиння і виїжджає на деснянський рукав. І не літо, коли починають пищати малі шпаченята у Саньковому дворі на осокорі.