Суворим жестом він зупиняє нашу музику. І показує: туди, на льотне поле. Мовляв, до покинутого літака ви й самі ще не раз підкрадетеся і залізете в кабіну, а я вас, голубчиків, гарненько виганятиму, витурюватиму в шию звідти.
Свята правда. Ми ще проберемося сюди таємно, і, оглядаючись, будемо підсаджувати один одного в пілотську кабіну. Тільки взявся рукою за штурвал — і чуєш, як сорочка за спиною туго напнулася, одразу виросли крила, серце затерпло, потім гулом мотору виносить на бозна-яку висоту.
Та зараз — за діло!
День ясний, небо чисте й глибоке, он лише далеко-далеко над лісом притулилися дві легенькі хмарини, як дві білі лебідки. Тиша і блакить над островом. І, здається, от-от загуркоче літак, широким колом заходячи на посадку.
Треба, отож, поспішати.
«Зебра» в небі і «зінське щеня» — на землі
Вже без музики, діловим розважливим кроком ми йдемо за Гаркавкою до невеликого пагорбка, що біліє серед острова. На піщаній терасці стоїть дерев’яна будка, дуже непоказна, але вона має бойову назву — КПД, тобто командно-диспетчерський пункт. Збита з легеньких дощок, обмазана колись глиною, будка за зиму злиняла, поруділа, У ній, як дірки у паркані, світяться щілини. В дощову погоду вітер тоненько й печально висвистує в ті шпарини, ніби викликає з літака забуті голоси цвіркунів, коників, вусачів.
Це штаб Гаркавки. Тут він командує небом, тут продає квитки, свариться з пасажирами, звідси посилає сигнали в далекий голубий ефір:
— Алло, алло, я Гаркавка! Як ви мене чуєте? Повторіть!
Будка аж горбиться, коли ми підходимо до неї. Видно, глухими ночами, восени, коли на острові нікого нема, хтось підкрадається до неї з дикунів і ножами, реготом, вогнем темряви лякає бідну нашу будку. Он якісь бузувіри обсмалили і обкурили їй димом півбока, видавили шибку, порізали двері, а на стіні чиясь рука видряпала грізні клички й погрози: «Ти, Шнобель!», «Фуса, привет!», «Рога скручу, Козел».
Аби моя воля, каже дід Яким, сторож із баржі, я б цих патлатих, що все ріжуть, палять і нищать, я б їх ловив, зв’язував і одвозив у Київ у зоопарк. І вішав би їм на груди таблички, а на табличках писав би оті поганющі слова, які вони видряпують на стінах і на живих деревах: Фікса, Шнобель, Кривий Зоб, Козел. Хай би вони сиділи в клітках, кожен із своєю табличкою, а мами щоб приводили малих дітей до них і казали: «Бач, дитинко, такого не можна робити, бо й тебе посадять туди…»
— Стій! — командує Гаркавка, привівши ватагу до свого штабу.
Хлопці завмерли на місці, а наш Майко, на голову вищий за Гаркавку, стоїть і з надутою серйозністю заглядає згори вниз Гаркавці в потилицю, як дятел у дупло, мабуть, для того, щоб розсмішити нас. Та хлопці і вусом не ведуть, їх не розсмішиш. Тим часом Гаркавка дістає з кишені чималенький залізний ключ, таким ключем можна фортеці відмикати. Він довго колупається в замку, сердито бурчить:
— Арештанти, анциболоти! Сірників напхали в замок.
Пошарпавши за двері, Гаркавка ривком відчиняє їх.
З джухканням і курявою б’є вітер із будки, зриває льотчицький кашкет з голови коменданта. Запах гіркої порохняви і цвілі стріляє хлопцям у ніс.
— Ап-чхи! — дружно кажуть вони.
— Будьте здорові, — спокійно одказує Гаркавка.
Цілим оберемком викидає він з будки лопати, городню сапу, великий сікач, дві мітли і віник.
— Ти, ти й ти! — швидко розпоряджається Гаркавка, тикаючи пальцем у кого попало з гурту. — Лопати в руки і гайда в поле. Щоб знищили все кротовиннє і молоді будяки.
Ну от, бригада землекопів готова, вона стоїть озброєна лопатами, а хтось уже вимахує сікачем. Ще ранньою весною Гаркавка викосив траву, обійшов острів і визбирав тріски й склянки, де які траплялися, засипав промиті дощами канавки і ями, а потім взяв у радгоспі тракторець і закоткував увесь луг.
Та все ж…
Немов нічний диверсант, забрався на острів кріт (і хто його перевіз через Десну?), нагорнув довгим рівненьким рядком отих горбиків-териконів, які тепер чорніють з трави. Їх треба гарненько розрівняти, а якщо вдасться, то й вигнати крота за межі льотного поля. (Ви знаєте, що таке виганяти крота і скільки то буде писку, реготу, настрашливих «ось!», «не чіпай!», «вкусить!», коли хлопці викопають і вигорнуть з-під землі щось дивовижне, небачене, те, що називається в народі — зінське щеня? Ми ще повернемося до підземних кротових лабіринтів, коли буде нагода). А в хлопців ще один клопіт — знищити молоді будяки, які наросли вже після першого укосу, випнулися до сонця і своїм тугим лапатим листям ніби сміються, дратуються з Гаркавки, показують йому повні пригорщі золотої роси. Ех, походить сьогодні гострий сікач по буйних будякових головах!