На викошеній галявинці стояв у них стіл на одній нозі, на вербовому стовпчику, який прогнив біля землі і хитався. Це був і не стіл, а збита з дощок стільниця, на ній весело товклися удень горобці, залишаючи за собою біленькі квіточки посліду. Лавки навкруг столу давно попадали, і щоб на них сидіти, кожного разу діти-голованчики підмощували під них цеглу. Три-п’ять цеглин — і підставка готова; та не раз сім’я за обідом падала з тих лавок, з гуркотом і сміхом усі кудись провалювалися, а на них летів битий посуд, а тоді чулося сердите хлискання і тріскотня, то батько лускав ложкою всіх підряд своїх дітей, угощав за роботу, бо знав: навмисне, малі чортенята, криво поклали цеглу!
Та не будемо забігати наперед.
От сімейка всілася обідати. Половину місця за столом займала мати. Звали матір Оляна, Оляна Омелянівна, і була вона біла, пухка, вся розпливалася од пишного тіла. Світилася вона за столом, як тепла, обкупана сонцем хмара над лугом, хмара-паляниця, хмара-лебідка. А як світились її руки з ямочками, а її рум’янці на всю щоку!
Батько Голованчиків, просто Голованчик, сидів проти неї, немов сухий пеньок на дорозі. Він був дрібнуватий від роду, сухоплечий, нервовий, весь порослий якоюсь наїжаченою темно-рудою щетиною.
Коли вони вдвох, Оляна і Голованчик, виходили на вулицю, сусіди не раз лукаво переморгувалися, виглядали з дворів. Усім кортіло подивитися на цю показну пару. Пливла над землею дорідна Оляна, а коло неї, ледве дістаючи їй до плеча, швиденько тупав Голованчик, щось говорив їй, розтлумачував і тут же блискав прудкими уїдливими очима у двори, на сусідів: «Ач! — стиха побуркував жінці. — Виглядають! Цирк їм тут!»
Здавалося, Оляні набридне перегинатися до чоловіка, боком, одним вухом слухати його; візьме вона під пахву свого благовірного, як беруть гусака або селезня, та й піде з ним поволеньки далі. І виглядатимуть з-під її білої руки тільки картуз та ноги Годованчика, і картуз блискатиме козирком, а ноги теліпатимуться в повітрі. Та ні, викиньте з голови такі жарти. Спитайте в Дубечні, і вам будь-хто скаже: Голованчик приворожив чимось до себе Оляну. Нікуди вона без нього не ступала, нічого без нього не починала робити.
От вона зараз сидить за столом, світить рум’янцями та слухає свого Голованчика, та дивується: господи, яким же це розумом наділила доля її чоловіка! Що вже мудрий, що вже тямущий — просто страх! Де воно в нього тільки й береться! Глянеш — головка дрібна й лисенька, як стигла маківка, а мудрості — справді, як того маку в маківниці, на всіх начальників хватить!
З яким би ділом ви до неї не підходили, вона покліпає на вас безневинними очима, помовчить і скаже: «Не знаю, піду спитаю нашого таточка!» А дітям: «Це приніс наш таточко. Це зробив наш таточко». Побожне «таточко» не сходило з її вуст.
Вся сім’я Голованчиків, і батько, і Оляна, і діти, не просто жили, а жили і чекали великого чуда. От-от, вірили вони, свисне рак, здригнеться берег Десни, і тоді щось і десь, саме для них, неждано негадано звалиться. Ну, скажімо, батько виграє на лотерею цілу торбу грошей, а вони візьмуть ті гроші і куплять собі… Тут починалися гарячі суперечки, з штовханиною і дитячими сльозами, що й кому купити. Батько-Голованчик сердився на малих, стукав по столу кулаком і казав:
— Цитьте! Я знаю, що купимо! Цвітний телевізор, от! У всіх людей є і в нас буде. Ми що, гірші!
Діти вмовкали й тихенько розмазували на своїх мурзах сльози. А Голованчик прискалював око і дивився на хату, на розчинене вікно, мізкував, де вони поставлять новий, як піч завбільшки, телевізор.
— Отам-о, — казав батько і хазяйновитим жестом показував на вікно, — на стару скриню поставимо, в хаті. Будемо тут сидіти гуртом, на свіжому воздусі, а воно хай собі миготить і бурмоче, за вікном, а нам просто з за столу все буде видно. І закон, ясно!
Оляна кивала головою, погоджувалася, бо кращого місця для телевізора вона зроду-віку не придумала б. Треба тільки спитати чоловіка і лопухи, чортополох обірвати, он все вікно затуляють вони. Бач, кляте бадилля, аж на дах полізло, на шифері в’ється-росте, просто в димар заглядає. Та то не біда! Від розкішного зілля, що пнеться скрізь, хата у них якась кучерява і на всю вулицю весела.
Мати розкладала варену картоплю по мисках. Дух полинув такий, що всім аж памороки забило — отим солодким крохмальним відваром. За столом сиділо не багато й не мало, одинадцятеро малих голованчиків. З великим нетерпінням поглядали вони на миски, і млосний туманець вився в їхніх очах.