У його спадщині якоюсь мірою осібно стоять «Підземні барикади», хоч тематично й перегукуються з «Вибухом» та «Древлянами». Твір цей він назвав романом-документом.
Документалістика — жанр складний ще й тому, що в кінцевому підсумку все зводиться до вміння прочитати документ, побачити за скупою фактографією людину, картину, подію у їх повнокровному вияві. І не просто побачити, а, цитуючи листи та спогади, стикаючи різні думки й точки зору, дати їм своє людинознавче витлумачення. Саме своє, бо, анатомуючи героя, доскіпуючись до головного, автор, певна річ, ніколи не лишається десь збоку. Все вирішують його підхід, його погляд, зрештою, його художницька інтуїція та майстерність. Розважливо, але без докучливих подробиць письменник вводить читача в тривожну атмосферу героїки, знайомить з передісторією трирічної боротьби жандармської охранки з більшовицьким підпіллям. Клубочок сюжету розмотується ретроспективно, в хронологічній послідовності, але зміщення в часі неминучі: автор, оперуючи свідченнями жандармських архівів, розмірковує, узагальнює, називає нові факти та імена.
У творах такого плану публіцистика обов’язкова, і В. Близнець також звертається до неї, але використовує її тільки там, де це доконче необхідно, турбуючись, щоб вона природно впліталася в загальну канву художньої документалістики. Вчитуючись у «Підземні барикади», замислюєшся ще над однією особливістю жанру: інколи треба відійти від факту, щоб наблизитись до нього. Алогічно? Навпаки: йдеться про художницьке прозріння.
Пригадую цікаві подробиці однієї зустрічі. Якось ми блукали крутосхилами Дніпра, і Віктор розповідав мені про свою роботу над «Підземними барикадами».
— Завершуючи один із розділів, — помітно пожвавлюючись, казав він, — я раптом відчув: щоб читач мені повірив, необхідний документ. Та як не рився в архівах, такого документа не виявив. І тоді я був змушений вигадати його…
— Нічого дивного, — зауважив я. — До подібних містифікацій часто вдавалися класики.
— Знаю, не в тім річ, — заусміхався Віктор так, мовби сам подивувався з того, що мав сказати, — а в тім, що потім такий документ знайшовся. І повіриш — дуже перегукувався з вигаданим мною…
Цей епізод міг би прислужитися тим, хто займається психологією творчості. Така робота у нас на Україні вкрай необхідна.
І в «Підземних барикадах» Близнець лишився вірним природі свого ліричного обдарування. «Але не поспішайте, товариші. Ми завжди поспішаємо, великі й малі справи нас підганяють, і нема коли нам спокійно, розважливо глянути один одному в обличчя, подивитися з добротою на друга, запам’ятати його усміх, живе світло в очах». Це звертання до героїв роману і водночас нагадування нам про щось дуже суттєве.
«Хлопчик і тінь», остання повість… Коли її читав, мені згадалось берлінське видання «Звуку павутинки». Художниці Маріанні Шефер пощастило передати дух оригіналу, кажучи словами письменника, красу, казку і совість. При всій несхожості цих творів, їх єднає авторське відчуття неповторності всього того, що відбувається на землі, непряме нагадування — саме совістю і врятується світ. Повість «Хлопчик і тінь» завершити не судилося.