Вогонь у банці стрибає, і по хаті розноситься густий запахущий дух смаженої олії, від цього духу в мене аж паморочиться в голові.
Тепер уже брат штовхає мене й показує на стіну: велика згорблена тінь хитається на стіні, а чорна кучмата голова метляється аж на стелі. От, думаю, якби у нас і справді був такий великий приймак. Ніхто б нас не чіпав у селі, не турсав під боки.
— Дак от… — раптом почули ми густий, приглушений голос і принишкли всі троє на печі.
— Дак от, — каже дядько й підводить важку розкудлану голову, — ви знаєте, що я єсть за чоловік?
Тоня тільки здригнулась на його голос, а мати зморщила свій маленький акуратний рот і винувато закліпала на гостя.
— Знаю, — сказала мати. — Ви Павло Кучугура.
«Ага, — подумав я. — Павло та ще й Кучугура. Цікаво. А як же нас тепер зватимуть? Теж Кучугурами? „Ей, Кучугуро!“ — причулося мені з вулиці. А Сашка, Євиного хлопця, того просто кличуть: Сашко приймаківський…»
— Знаю вас, — повторила мати; вона, видно, хвилювалася, бо часто кліпала круглими, як у птиці, очима. — Ви ще нам і піч у тридцять п’ятому перекидали. Спасибі, на совість зробили, така піч, що й зараз горя не маю.
— Ну, а чого я прийшов, знаєте? — знову спитав дядько й на цей раз глянув на Тоню.
— Знаю, — сказала мати.
А дядько дивився на Тоню, ждав, щоб вона підвела голову. Мабуть, він збагнув, що ця строга русява дівчина сидить за столом недаром — саме за нею буде вирішальне слово.
Тоня твердо витримала дядьків погляд.
— І яке ваше буде слово?
Кучугура питав матір, але дивився на Тоню і дивився благально, домагаючись прихильності, чи що.
Зараз, коли він повернувся до сестри, я розгледів його лице, довге і якесь тверде, і підборіддя у нього було тверде, а ніс довгий і дві різкуваті тіні чи, може, зморшки лежали довкола губ. «Сердитий, — подумав я. — Видно, битиме. Та нічого…»
— Яке моє слово? — Мати обвела поглядом хату з покривленою стелею, і я помітив, що на очах у неї бринять сльози. — Он моє слово. П’ятеро дітей. Старша заміж вийшла, на стороні вже, а ці на моїй шиї. І чоловік, якщо він живий ще, десь там. — Мати кивнула головою на глуху стіну, але ми знали, про що вона каже: там — значить, хтозна-де, там, де всі батьки, що пішли з фронтом.
— Умгу, — промовив дядько и замовк.
В хаті стало тихо й тоскно, як на поминках. І ми, троє на печі, лежали теж нищечком і показували одне одному на стелю: мокра від холоду, вона важко провисла вниз, де-не-де потріскалась, і нам цікаво й моторошно було вгадувати, коли репне глина, вилізуть лежаки і стеля геть завалиться.
Дядько на піч не дивився. Може, не хотів нас лякати, а може, йому і самому було страшнувато: така голодна компанія витріщилась на нього… Він довго дихав на каганець, думав про щось своє, та ось рипнув стільцем, повернув кудлату голову. Спокійно, повагом оглянув старий наш мисник, мокрий куток, де стояла діжка з водою, дерев’яне розтовчене ліжко. І потім, якось ненароком, зиркнув на нас. Ми враз поприлипали до черені.
— А де той, — спитав у матері дядько, — котрого Шавлюга побив?
Тільки я почув «Шавлюга», як мене обсипало жаром, і я задки посунув у куток.
— Ану, покажись, покажись, — веселіше гукнув Кучугура, і коли я висунув голову на край печі, спитав: — Дак за що ж тебе той Шавлюга покромсав, га? І як тебе звать? Сергій?
Я відчув, що мене нібито жаліють і жаліє чужа людина, в очах мені стало жарко й лоскітно, я уткнувся носом у черінь і принишк.
За мене відказала мати:
— Гад. Ні за що познущався з дитини. Воно, голодне, порпалося в конюшні під яслами, думало, зерня якесь там вигребе.
Еге ж, вигребе… Мене вигріб з-під ясел Шавлюга і скажено зрадів: «A-а, це ти, вилупок бойчуківський! Спіймався! Ну, стривай! Німці вас пожаліли, не розстріляли, а я б вас усіх розтак під мітлу…» Темно й страшно було в конюшні, ранній досвіток, ніде ні душі, і я смикнувся, щоб вирватись з кощавих рук Шавлюги, а він ще сильніше здавив мене за комір і, піднявши, поклав животом на ясла, а коли я став кричати, він мене ротом, головою втовк у полову, а ноги мої звісив і бив вуздечкою, а вуздечка була з залізяками, і скільки він бив мене, я не знаю, бо матері сказали аж увечері, що ваш Сергій за конюшнею на з’їдах лежить, коло мертвої коняки, і щоб мати прийшла й забрала мене…
Я згадав, як у мене присохла була сорочка до тіла і як дома відривали її з живим м’ясом, а я кричав. І зараз мені стало гаряче й млосно, у вухах чогось застукала кров, і я вже погано чув, про що говорили в хаті. Тільки згодом уловив міцний, густуватий голос дядька Павла.