Меня на такова мужчіну,
Я срать би с нім рядом нє стал,
А я да самога Берліну
Па вражескім трупам шагал.
Шагал, а патом в лазарете
Асколкам прабітий лєжал,
I плакалі сьостри, как дєті,
Пінцет у хірурга дражал.
Петро вже плакав, не криючись сам перед собою, сльози текли по його щоках.
…. Красівиє крупниє сльози
Кандуктор на літєр праліл.
Праліл, праслєзілся, сабака,
І всьо же содрал четвертак,
He видержал я і заплакал,
Вот, думаю, мать вашу так…
Відчинились двері і зайшов Михайло.
…Падайтє, братішечкі,
кто сколько может із вашіх мазолістих рук
— А-а? Йобарь прийшов? Ну шо, тепер дрочити будеш чи як? Піздєц тобі, щеня сране! Зараз я тебе убивати буду!
— Ти що, Петре? — сахнувся Михайлик. — Що з тобою? Що сталося? Ми ж друзі, ми ж одне ціле? Ми ж родина!
— Хуїна! Пиздина! Ми срака, а не родина! На, читай, сучонок йобаний, на, і вдавися сам своїм пацанячим хуєм! Читай!
«Дорогі мої хлопці!
Вибачте, що пишу, але в мене немає сил і відваги вам у всьому признатися.
Я йду від вас, так я вже не можу більше такого умовного життя. Михайлик однаково скоро стане дорослий і захоче колись мати свою власну родинну, дітей і так далі, і ми можемо, а особливо я, опинитися на манівцях життя, тобто просто в його сраці.
Коротше — я зустріла чоловіка, який мене полюбив і я його.
Нормальний здоровий дядько, старший за вас. Але з кінцем у нього все гаразд, з грішми також, і все в нього тіп-топ, і я їду з ним до Києва, так що не поминайте лихом.
Якось вже переб’єтесь і без мене,
Я справді вас любила обох, і мені дуже прикро, що так сталося. Але зараз це, очевидно, моя доля. Раптом мені дико захотілося нормольного життя, і ось воно прийшло, і я його маю.
Цілую вас обох на прощання!
I в мене назавжди залишаться про наше спільне життя гарні спогади.
He поминайте лихом!
Катерина.
А щодо розлучення і всяких справ, то якось з тобою, Петре, я зв’яжусь, коли це буде треба. Я взяла з собою тільки свої речі, все лишаю вам. Живіть!»
Михайлик став блідий, як смерть. Руки його тремтіли, на чолі виступив піт, а на очі навернулися сльози. Він витер очі рукавом і ледве стримувався, щоб не заплакати вголос.
А Петра водило вже зовсім, не те що він був просто п’яний, його вочевидь не менше прибила ситуація, ніж Михайла, але горілка дозволяла йому говорити відверто і виплескувати свій біль зараз на Михайла.
— Ну що? Натрахався на халяву, пожив у мене на голові і цю блядь розпсючив так, що вона знайшла собі нового хахаля і мене покинула, а ти їй просто нафіг не потрібен, ти просто стрижень, чоловічий орган, розумієш, ти для неї був просто хуй — і все, бо хто ти є — нуль без палички, в мене не стояв, а в тебе стояв, от вона з нас і зробила собі одного, з двох ідіотів одного, собі на радість.
Але ти цілий рік трахав мою дружину просто на мені, ти був мною, замість мене! Ти сука, недоросток вонючий, в тебе, крім хуя, в голові нічого нема, ти недоумок, недоучок, недоросток, просто ніщо, навіть школи не закінчив, тебе взагалі нема, є хуй, і до нього прив’язаний отакий от бадиляка, це ти і є…
А зараз забирайся з моєї хати к їбені матері, аби я більше й духу твого не бачив, аби я ніколи більше про тебе не чув, бо як зустріну десь не в настрої, то просто приб’ю, коротше іди на хєр, і то бігом, поки я ще не розлютився остаточно!
Петро налив собі ще півсклянки горілки, і в його голосі задзвеніли зовсім болючі і страшні нотки, здавалось, він зараз в істериці може зробити що завгодно!
Він хильнув горілки і зиркнув на Михайла, який вже плакав не криючись, просто ридав, вже не витираючись, ні на що не зважаючи.
— Та пішов ти на хер зі своїми слізьми! Пішов на хер зараз же, чуєш! Геть, щоб я тебе більше не бачив!
При цих словах Михайлик круто розвернувся і вибіг з хати.
Запанувала тиша.
Петро налив собі ще горілки і скоса дивився на Катеринин лист.
От блядь, житуха! Краще б мене вбили на війні, ніж отак от жити!
Він встав і підійшов до великого дзеркала, що випиналося із дверцят шафи. Але він став якось так, що в дзеркалі його не було видно. Дивився на дзеркало, бачив кімнату, а себе не бачив.
«Мене просто нема, — снували в нього п’яні думки, — мене взагалі нема, мабуть, я загинув на фронті, а це мені просто ввижається на смертному одрі, або вже на тому світі.
Це все якесь марення, кошмарний сон, в якому було двоє, потім нікого, потім троє, потім знову нікого, потім…»
Раптом щось йому спало на думку, він прислухався, якісь звуки долинали з сараю напроти хати.
Якісь невиразні, але лякливі шурхотіння, шелести, хрипіння пробивали літній погідний вечір.
Петро вискочив на двір і різко відчинив дверцята сараю.