— Як ви дізналися? Хто її підклав? Боже, яка я рада! Ну чого ви мовчите?
— Сьогодні вам повернуть патефон і платівки. Гадаю, що платівку «Бризки шампанського» слід замінити новою. Бо ваша дуже шипить. А патефон і справді має чудовий звук. Так от, сьогодні вам його повернуть, і якщо ви вирішите, що слідство вести далі не варто, принесіть увечері моєму начальникові заяву. Тому, в якого були…
КОЗУБЕЦЬ І ЗОРРО
Наступна справа була на перший погляд теж нескладна. Арзубов доручив Сашкові знайти квартирного злодія. Злодюжка цей, Леонід Чипізубов, чомусь прозваний Козубцем, хлопчина років сімнадцяти, виявився не по літах вправний. Де замки повідмикає відмичками, де ломиком виламає двері, візьме в домі що краще — і тільки його й бачили.
Через кілька днів Сашко знав про Козубця все, навіть адреси його знайомих, до яких навідувався цей злодійчук. Знайшов дівча, разом з яким виріс цей бісів Льонька Чипізубов. Гарна дівчина. Працює у швейній майстерні та ще й у вечірній школі вчиться. Дорохов зайшов до неї додому.
— Ось що, Тасю, знаю, що Чипізубов у тебе буває. Поговори з ним, щоб сам до нас прийшов. Нехай запитає Дорохова — мене, значить, — або Арзубова. Адже все одно знайдемо.
— Не піде він. Я його сама скільки разів умовляла: «Покинь красти, об'явися». А йому байдуже.
— Ти давно його знаєш?
— Ми з Льонею разом виросли. Хати наші поряд стояли. Батька його вбили на Китайській залізниці, коли там конфлікт був. Мама його пізніше померла, зостався Льоня удвох з бабусею. Тоді в нас у селищі всією шпаною верховодив Жорка Зеленцов. Дорослий. Тепер йому, мабуть, років з п'ятдесят було б. Жорка Чорт, не чули?
Чув Сашко цю кличку. Гришка Міжнародний вихваляв Жору як фахівця вищого класу по квартирних крадіжках.
— Той Зеленцов і зманив Льоню з дому. Він тоді маленький був, худенький. Його то в кватирку пропхають, то в щілину якусь. Разом з Чортом стільки міст об'їздив. Чорт його спершу за сина видавав, потім за племінника. Коли Чорта свої ж зарізали, Льоня сам почав красти. А втім, ви знаєте.
— Ти все-таки перекажи йому моє прохання.
Повернувшись до управління, Сашко почав просити Арзубова дати йому кількох працівників для засідки. Арзубов підняв його на сміх:
— Ти ще скажеш роту солдатів викликати, щоб цього паршивця спіймати!
Нічого не залишалося Дорохову, як самому бігати по місцях і квартирах, де міг бувати Козубець.
Сашко знав усі його прикмети, роздобув фотографію і був переконаний, що, зіткнувшись з ним на вулиці, впізнає хлопця.
Зустріч відбулася несподівано, на восьмий день після того, як Сашко одержав завдання. Напередодні він дізнався, що Козубець інколи ночує на вокзалі. Сашко з раннього ранку вирушив на вокзал, обдивився всіх пасажирів, що дрімали в чеканні своїх поїздів, обійшов усі найближчі пельменні і, вже втративши надію, вирішив заглянути на базар, подивитися, чи не продає там Козубець крадені речі.
Піднявшись угору Піщаною вулицею, Сашко зупинився біля кінотеатру. З афіші дивився на нього, всміхаючись, знаменитий американський кіноартист Дуглас Фербенкс. Виявляється, показували нову картину за його участю: «Син Зорро». Сашко уявив собі, як тепло в залі, як приємно, сидячи в кріслі, простягти ноги й відпочити від біганини, і, не роздумуючи, попрямував до кас. «Подивлюся, — подумав, — а потім на базар». Йому було трохи соромно сидіти в кіно в робочий час, але він одразу ж вирішив, що сам скаже Арзубову, що був у кіно. Адже встав він сьогодні о п'ятій ранку, а спати ліг о другій годині ночі.
Біля каси було небагато людей: три школярки, які, мабуть, утекли з уроків, дві літні жінки з сумками в руках, наповненими продуктами, — домогосподарки. Біля каси одержував здачу невисокий хлопчина. Як тільки він одійшов від віконця, ховаючи гроші в кишеню, Дорохов упізнав його. Перед ним стояв той самий Леонід Чипізубов, на кличку Козубець. Він виявився набагато нижчий на зріст, ніж це зазначалось у прикметах — Сашкові по плече.
Козубець зупинився навпроти Дорохова, сором'язливо всміхнувся, й одразу відкрилися його великі передні зуби, які добре запам'яталися з фотографії.
Дорохов відтиснув його в куток, нашвидку обмацав кишені пальта, перевірив, чи нема чогось за поясом, і тільки у валянку знайшов короткий залізний прут-ломик, засунув його собі за халяву. Все це відбулося так швидко, що домогосподарки навіть не звернули уваги.
— Ну, ходімо, чи що?
— Слухай! — почав благати Козубець. — Ті, з ким ти про мене говорив, казали мені, що ти хлопець наче нічого. Давай підемо в кіно, подивимося Зорро — а тоді вже в карний. Адже потім коли я ще в кіно потраплю.
— Ой, Льохо, втекти хочеш? Мовляв, буде в залі темно, і ти раз — і ушився. Не вийде.
— Як тебе звати? Знаю, що Дорохов, а от на ім'я як?
— Олександр.
— Ходімо, Сашко. Га? Я тобі чесне жиганське слово даю, не втечу. І речі віддам, які у мене заховані. Бо як не скажу, де лежать, сам ти їх зроду-віку не знайдеш. Не втечу, слово честі!
Прохання Чипізубова звучало настільки щиро, що Сашко завагався. Він розумів, що в темряві Козубець може шмигнути в прохід, і край, бігай за ним знову. А може, не втече? Може, варто повірити? Знає ж: до в'язниці потрапить, потім до колонії, а там не до кіно… А як би повівся дядько Миша? Що зробив би Шульгін?
— Гаразд, давай квиток. Обміняю, і сядемо разом. Гляди лишень, я слову твоєму повірив.
…На відміну від батька, Зорро-син не брався за шпагу, він орудував довгим батогом, гасив за його допомогою свічки, розправлявся з ворогами, з поліцейськими. Сашко не думав про те, що поруч з ним злодійчук, за яким він стільки попобігав. А хлопець, здається, забув геть про все на світі, у захваті плескав по коліну й мало не на весь зал вигукував:
— От дає! Бий їх, лягавих!
Після сеансу Льонька гірко зітхнув:
— Он як живуть люди! Мені б такий батіг. Ну гаразд, ходімо, чи що. Та ти не бійся, не втечу.
Того самого дня Дорохов разом із Арзубовим за зізнанням затриманого знайшли більшу частину вкрадених речей. Вони були хитро заховані, і збирати їх довелося по різних тайниках. То на березі Інгоди під стосами колод, то на околиці міста в сосняку, просто в снігу.
— Отак, брате, буває,— підсміювався Арзубов. — Коли б у кіно з Козубцем не пішов, довго б ми шукали ці речі. Адже він затятий, диявол, уперся б, що нема в нього нічого, і марудься з ним.
— Знаєте, Миколо Савелійовичу, там у кіно мені його шкода стало. Бігав, шукав запеклого злодюжку, а подивився на нього — маленький, невлаштований якийсь. От і подумав: коли він тепер у кіно потрапить? Адже дадуть йому строк чималий. Світло погасили, сиджу й тремчу. А раптом він кинеться тікати? А поім бачу: сміється, переживає, очей від екрана не відводить.
— Те, що в цьому злодійчукові ти людину побачив, — це, Сашко, непогано, — зробив висновок Арзубов.
…Дорохов ішов до управління, прикривши лице рукавицею. Зустрічний вітер сік сніговою крупкою, забивався за комір і в рукави. Біля скверу він побачив гурт людей, які зібралися під прикріпленим до стовпа гучномовцем. Сашко прислухався: війна! «Білофінни напали на наш кордон»… Не дослухавши, він помчав до управління, дорогою пригадуючи, як проходить кордон з Фінляндією. Балтійське море, Фінська затока, а далі? Зі шкільної лави залишилися в пам'яті уривки відомостей: Фінляндія — країна озер, населення близько п'яти мільйонів. «Чого ж хоче ця маленька країна від нас?» У газетах йому, щоправда, доводилося читати про якісь укріплення, зведені фіннами на кордоні, що іменуються лінією Маннергейма. Мабуть, це справа рук німецьких фашистів. Захеканий, він вихором увірвався в управління й кинувся до Арзубова:
— Миколо Савелійовичу, що з Фінляндією, розкажіть!
—Ідуть бойові дії. Нам наказано бути на казарменому становищі за законами воєнного часу.
Потяглися дні, сповнені тривожного чекання. Сашко хвилювався, що від батька нема листів. Щоранку насамперед біг до кіоска по газети. Як там війна? Писали, що Червона Армія вела бої з білофіннами на їхній території. У газетах друкували репортажі про бойові епізоди, про радянських лижників, про фінських снайперів-«кукушок», які влаштовували засідки на деревах. Там люди билися, мерзли в снігах, а тут доводилося ганятися за злодюгами…