— Чого ти від нього носовика вимагаєш? — утрутився Дибов. — Він минулої осені в бур'яні мішка з речами не знайшов. А я потім цілий тиждень умовляв злодія, щоб показав, де речі кинув.
Провідникові пригадали всі його похибки й помилки. Варфоломєєв сидів розгублений і не пробував навіть виправдовуватися.
— Не вмію я їх тренувати, — нарешті вичавив він із себе. — Але все зроблю, слово честі. Мені б книжку якусь…
—Є в місті при Тсоавіахімі секція любителів собак, — повідомив Дибов, — разом з ними тренуй.
— А книжки в канцелярії різні лежать, ціла шафа, — подав голос Простатін. — І все службові. Мабуть, і про собак є.
Того ж дня Дорохов знайшов у шафі купку цікавих книжок. Знайшлися підручники з судової медицини, з судової фотографії та багато інших. Знайшлася книжка й з тренування собак-шукачів. Її урочисто вручили Варфоломєєву.
Найближчого вихідного Сашко засів за книжки. У місті було тихо, ніяких пригод, а вдома тепло й затишно. Почав з фотографії. В інституті захоплювався нею. Там була навіть фотолабораторія і не тільки пластинковий апарат Ленінградського оптико-механічного заводу, а й дуже рідкісний вузькоплівковий ФЭД. Сашко знімав, проявляв, друкував і навіть ретушував. Загалом, у нього виходили досить гарні фотографії, але теорії він не знав і зовсім не розумівся на спеціальній дослідній фотографії…
Господиня кілька разів намагалася одірвати Сашка від книжок, радила піти погуляти, казала, що надворі весною запахло, що гріх сидіти в таку годину вдома, але Сашко тільки хитав головою. Покликала його обідати і знову взялася за своє.
—І що ти за людина? То спиш, то день і ніч гибієш на своїй роботі, а тепер, як відлюдок, засів за книжки. Пішов би погуляв. Дівку собі якусь нагледів би чи на лижах побігав. Занидієш так.
Дормидонтівна швидко звикла до свого пожильця і цілком щиро турбувалася про нього.
Надвечір, коли Сашко закінчував виписки з книжки про фотографію, до нього заглянула господиня. Подивилася на розкладені на столі напери, зітхнула:
— Підеш кудись чи вдома будеш? Не підеш, ну тоді чекай. Я тут до родичів збігаю, а прийду — самовар приготую. Разом чаюватимемо.
Скільки ходила Дормидонтівна, Сашко не завважив, та повернулася вона не сама. Було чути, як господиня весело з кимось розмовляла, але тільки не міг розібрати відповідей, надто вже тихо говорила гостя.
—Іди, Дмитровичу, вечеряти, — знову зазирнула до ванькирчика Дормидонтівна й пошепки, по-змовницькому попросила: — Та сорочку переодягни, родичка моя в гостях.
Сашко зняв футболку, в якій звичайно ходив удома, надів шовкову косоворотку, штани від костюма і, щоб догодити бабусям, витяг з-під ліжка темні штиблети. Одягнувся й попрямував до кухні. На його подив, стіл був накритий у залі. На скатерці були розставлені закуски, пляшка горілки, а за фікусом, біля вікна, на лаві сиділа й гостя — «бабуся» років вісімнадцяти, ставна рум'яна дівчина в синій кашеміровій сукні та в чорних хромових півчобітках Вона сиділа дуже прямо, поклавши великі робочі руки на коліна, немов на фотознімку, що їх роблять на базарах… Коли Сашко увійшов, гостя опустила очі й перекинула товсту русу косу на груди. Дормидонтівна, яка метушилася біля столу, хитро всміхаючись, підійшла до нього.
— Ось познайомся з Любашею, племінниця моя. Йду додому, а вона мені назустріч. «Чому це ви, тьотю, до нас не заходите та як живете?» — «Заходь, — кажу. — Як живу — побачиш». Ну й затягла її додому, думаю, чайком дівчину почастую.
Любаша геть зашарілася, ніяково подала Сашкові велику тверду долоню, а коли сіли за стіл, то так ні до чого й не доторкнулася, лише відпила кілька ковтків чаю. Як не намагалася Дормидонтівна розговорити пожильця й небогу, нічогісінько у неї не вийшло. За цілий вечір Любаша тільки й сказала, що працює на будівництві і збирається вчитися на інженера, а Сашко почав був розповідати про судову фотографію, та осікся, зрозумів що тема не дуже застольна.
Дівчина почала збиратися додому, і Дорохов зрозумів, що просто зобов'язаний провести її. Але й надворі розмова не вийшла, ішли мовчки, цілу дорогу Сашко злився на себе й на Дормидонтівну і ніяк не міг придумати, про що говорити. Дівчина запитала, чи бачив він картину «Помилка інженера Кочина», та Сашко в Петровську-Забайкальському ще жодного разу не був у кіно. Люба спробувала розповісти про фільм, але так і не встигла — дійшли до її дому. На прощання вона не зовсім упевнено запросила Сашка разом з Дормидонтівною заходити до них у гості. Повернувшись, Сашко, щоб уникнути повторного сватання, збрехав старенькій, що в нього в Іркутську залишилася наречена.
ПОЇЗДКА В ХАРАУЗ
Через тиждень Сашка викликав до себе Сидоркін і несподівано запропонував:
— Збирайся. Завтра вранці поїдемо в район, днів на п'ять, на шість, перевіримо роботу дільничних інспекторів, у сільрадах побуваємо. В тебе, кажуть, є добряча рушниця, ось і прихопи її. Можливо, на гусей підемо. А то, дивлюся, зовсім ти запрацювався.
…У Забайкаллі й справді настала весна. Південний вітер продув і висушив дорогу, зігнав із сопок сніг, а тепло, що стояло вдень, з'їло його навіть по ярах та вибалках. Бруньки на деревах набубнявіли, а на шелюгах порозпукувалися і вкрилися жовто-сірим пухом. На осонні, на пагорбах з'явилася зелена памолодь. Дика цибуля повикидала тонке гостре пір'я завдовжки з сірник чи й з півтора. Побіля міста, куди не глянь, по сопках лазили баби й дітвора, збираючи до столу молоденьку цибулю — перші вітаміни. Сірою торішньою стернею потяглися за тракторами чорні смуги. Вивернуті лемешами плугів скибки, що вилискували на сонці масною чорнотою, обстежували граки, перевальцем походжаючи по ріллі. Навіть удень по небу пливли ключі птахів…
Сидячи в автомобілі, Дорохов із задоволенням роздивлявся на всі боки. Він знав, що село Харауз, куди вони їхали, засноване старовірами, розташувалося на кордоні з Бурят-Монгольською Республікою. І ландшафт тут був зовсім не тайговий. Скрізь видно було косогори, покриті стернею. Перед самим селом Сидоркін попросив шофера спинити й показав Сашкові на низину, де по стерні розгулювало кілька табунів диких гусей.
До них було півтора-два кілометри, і паслися вони окремими табунцями по двадцять п'ять — тридцять штук.
— Летять гуси. Це тільки передові партії,— пояснив начальник, передаючи Дорохову бінокль. — Почнеться валовий переліт, тут на стерні голого місця не знайдеш. Тиждень чи й два жируватимуть, а тоді далі на північ.
Село Харауз було велике й багате. Кожна хата, мов фортеця, обнесена високим тином, і половина двору під покрівлею. Не можна тут інакше. Сніги такі, що без покрівлі худобині у двір і не вийти. Лісу вдосталь, тайга ж поряд, отож кожний господар і вкривав гонтою усі надвірні будівлі й досить великий шмат двору.
Правління колгоспу та сільська Рада розміщалися у великій рубленій, збудованій на дві довжини, хаті. Назустріч машині вийшов дільничний інспектор села Хлинов. Прості домоткані штани, заправлені у м'які юхтові ічиги, яскраво-синя косоворотка навипуск, підперезана широким форменим ременем, на якому висіла кобура з револьвером. Лише ремінь, наган та кашкет засвідчували його посаду, в усьому іншому дільничний нічим не відрізнявся від колгоспників. Сидоркін оглянув його і, очевидно, не помітив у ньому нічого незвичайного. Привітавшись, попросив його познайомити Дорохова з справами й поцікавився, чи нема якихось пригод.
— Усе нормально, — наче образившись на начальство за сумнів, поважно відповів дільничний.
— Голова колгоспу в себе? Ну, я до нього. А куди ви нас на ночівлю влаштуєте?
— Якщо хочете, до мене, — запропонував дільничний, — чи, як завжди, до Прокопа.
— Ну, а як там Прокіп Олексійович? Здоровий?