Знялися двоє, все обдивилися, не помітили його, Сашка, і зараз доповідають: тихо, мовляв, довкола, летімо поплаваєм, поплюскаємося, нап'ємось і назад пшеничку збирати. До Півночі далеко, треба тут жирком запастися.
Роздумуючи над звичками цього розумного давнього птаха, Сашко почув недалеке гусяче ґелґотання, і раптом з боку призахідного сонця з-за косогору на бриючому польоті впав на Сашка весь табун. Сашко й цього разу поборов себе, втисся в землю й нерухомо пролежав якусь хвилю, поки над ним пролетів табун. Пропустив останніх, озирнувся, побачив, як гуси, розпластавши крила, спланерували на болото й, тільки-но опустившись, одразу почали пити. Набравши в дзьоб води, високо піднімали голови, витягували шиї, щоб водичка вільно скочувалася, і пили знову. Інший табун, не вище, ніж перший, пройшов мовчки. Гуси летіли так низько, що було виразно видно їхні лапи, випростані вздовж тулуба, і чорні, наче перестиглі ягоди черемхи, очі. Лише по третьому табуну Сашко вистрелив двічі. Спершу він хотів стріляти по першому гусакові, але пожалів вожака. Відшукав стволами посередині табуна темно-сірого гусака, зупинив мушку на шиї, повів рушницею, мовби проводжаючи птаха, і вдарив з правого ствола. Шия гусака зламалася, зігнулась, і птах, склавши крила, впав за кілька кроків. Другого вдарив з лівого ствола «під перо» навздогін. Той також упав і не ворухнувся. Сашко підвівся, приніс свої трофеї і більше вже не лягав, а просто сидів на солом'яній підстилці. На жовто-сірій стерні його було добре видно, і наступні табуни почали облітати його стороною. Дуже здивувало Сашка те, що гуси на воді ніяк не відреагували на його стрілянину. Їхня «розмова» стала гучнішою, але з болота вони так і не знялися.
Задоволений полюванням, він уклав рушницю в чохол, зв'язав птахів і помалу рушив по сліду візка. Сидоркін з Прокопом Олексійовичем теж більше не стріляли. Ще завидна вони виїхали із-за пагорба.
— Ну як, мисливцю, скільки добув? — під'їжджаючи, весело запитав Прокіп. Побачивши рушницю в чохлі, здивувався: — Ти що ж, зброю свою в шкіру запакував прямо на полюванні! А як налетять на мушку? Дістати не встигнеш.
Укладаючи гусей у передок візка, Сашко знизав плечима:
— Там їх настріляти багато можна, але навіщо? Пару взяв, і досить.
— Чи ти, часом, не наш, забайкальський? — запитав мисливець.
— Ні, він іркутянин, — пояснив Леонтій Павлович. — Але, видно, мисливець, коли птицю береже.
ЮШКА СЛЄПНЬОВ
Начальник міліції не став заперечувати, коли Дорохов наступного дня зібрався з дільничним Хлиновим верхи на займанку. До займанки було далеко, верстов з двадцять, і вони їхали, не поспішаючи. Перетнули поле, піднялися по стрімкому косогору. Високі сопки розступилися, і між ними простяглася рівнина.
— Улітку трава тут по груди, — розповідав Хлинов. — З однієї рівнини з цієї, либонь, усій худобі на зиму кормів вистачає. Тільки возити далеко доводиться. А влітку корівкам і теляткам справжній санаторій. Там, угорі,— дільничний нагаєм показав на сопку, що синіла вдалині,— у нас літня ферма. Тут чим добре, навіть у найбільшу спеку? Мухи мало. Не мучить вона худобу, бо весь час вітерець продуває, а муха вітру не любить. Зранку знизу повітря тягне, а з обіду від вершин униз холодком віє. Сніги на тих сопках ціле літо тримаються.
Сашко запитав, звідкіля тут браконьєр узявся.
— Сам він, отой Юшка, місцевий. З дитинства з рушницею по сопках лазив, батька його у світову на німецькому фронті вбили. Сестри люди як люди, а цей капосником був. Усі замки в селі перемацав. Підріс — на Північ, на копальні подався. Повернувся із золотцем, та не для нашого коня паша — все згайнував. Прийняли до колгоспу, а який він працівник? Тільки б літо прокоптіти, а як осінь, то в тайгу. То горіхи збирає, то полює. На полюванні справжнісінький вовк. Один сезон його Прокіп у своїй бригаді терпів, а потім заявив голові: «Не візьму Юшки, бачити цього варнака не хочу». Зібрав Юшка собі свою бригаду. Поласилися двоє наших дядьків на його запопадливість, але наступного року з ним більше не пішли.
— Чим же допікав їм той Слєпньов?
— Звірюка він. Якщо виводок знайшов, передусім матку б'є, а потім решту під корінь. Йому кажуть: «Дичину вигубиш», а Юшка їм: мовляв, на мій вік вистачить. Шишкувати йде — після нього в кедрівнику голе місце. Наші дядьки ще багато хто по-старому тютюну не смалять, а він навмисне все зимовище прокурить. Миску там, ложку кожен свою має, тільки одвернуться, а Юшка вже з чужої посудини сьорбає. Приїдемо, а він напевно козулю вже вколошкав. Але ж тепер козла від кози не відрізниш. Козел старі роги скинув, а нові ще не виросли.
— А чому Слєпньова Юшкою зовуть?
— Юхим його повне ім'я. Але всі Юшка та Юшка. За що ж його повністю та ще й по батькові величати?
Спускаючися з сопки, продираючись крізь зарості ялинника, вони виїхали на чисте місце, в низинці помітили трьох кіз. Мабуть, сполохали їх десь, і кози, проскакавши метрів триста, зупинилися, з цікавістю розглядали вершників. У гущавині злетіли кілька тетеруків, білі хвости півнів добре було видно крізь вільшаник.
— Тетеруків та й іншої дичини в нас тут хоч гать гати, — похвалився Тимофій Спиридонович. — Отуди трохи нижче, ліворуч токовище. Минулого року бачив півнів там понад сотню. Бійку зчинили, як на базарі. Неподалік од займанки знаю глухаряче токовище. Коли є бажання, вранці гайнемо. Там глухарів — як ворон. Ягідники тут багаті, а на лужках покорму також вдосталь. А бити їх — хто тут б'є? Юшка? Так він замість глухаря краще козу або козла пристрелить. Ближче йти і м'яса більше.
На березі річки, на невеликій, до півтора-двох гектарів, рівній площині розташувалася літня ферма з просторим скотарником, телятником і двома житловими бараками. Ще здалеку Дорохов і Хлинов помітили колгоспників, які лагодили покрівлю й міняли стовпи в огорожі.
— Тут їх шестеро працює,— пояснив Хлинов. — П'ять чоловіків і Степанида, Юшчина дружина, куховаркою.
Тільки-но на займанці помітили верхівців, один з колгоспників покинув роботу й рушив до барака.
— Он той, який пішов, і є Юшка.
Під'їхавши до людей, Хлинов повагом, не кваплячись, зліз із коня, з кожним привітався за руку. Сашко також поздоровкався і разом з Хлиновим попрямував у барак. Одразу з ганку обидва опинилися в кухні. За довгим столом біля великого закуреного чайника сиділи Слєпньови, попиваючи з емальованих кухлів чай, і мирно гомоніли про щось своє. Юшка, невисокий, чорнявий, верткий чоловічок з гладенько поголеним нахабнуватим обличчям, одразу ж заговорив, осміхаючись, позираючи на дружину:
— Здоров був, Тимохо. Скучив там за мною в Хараузі, прискакав провідати? Сідай чай пити. А це кого ще за собою привів, мабуть, мисливець чи теж ваш, міліцейський?
Жінка й не ворухнулася. Як сиділа, підпираючи щоку лівою рукою, поглядаючи то на чоловіка, то на нежданих гостей, так і лишилася сидіти. На вигляд була трохи старша за Юшка, та обличчя зберегло свіжість і здавалося досить приємним.
— Чого сидиш мов нежива? Наливай людям чаю, варенням почастуй, зголодніли, мабуть, з дороги.
— Дякуємо. Чаювали під кручею. Познайомитися ось з тобою хоче наш начальник карного розшуку, того й приїхали.
— Сам начальник? Та він же ще хлопчак! — зареготав Слєпньов. — Невже у вас когось трохи старшого на це місце не знайшлося? Гаразд, побалакаємо. Вийди, Степанидо, надвір.
— А навіщо, нехай сидить, — спокійно промовив Дорохов. — Я справді хотів з вами поговорити. Дивуюсь оце, начебто ви набагато старший за мене, людина, як то кажуть, у літах, а терпите, що всі вас Юшкою звуть.
Степанида глянула на чоловіка й на Дорохова і з явною цікавістю стала чекати, як повернеться розмова.
— Мене хоч як називай, тільки випить подай, — відбувся жартом Слєпньов.