Нічого не зрозумівши, Дорохов спрямував погляд у той бік перону, куди з тривогою вдивлявся Анатолій. Мигнуло червоне око вхідного семафора й погасло. Відтак засвітилося зелене і здалеку почувся гуркіт поїзда, що наближався. Довгий залізничний состав з самих теплушок виявився військовим ешелоном. Він не зменшив швидкості й, прогуркотівши на стрілках, зник у західному напрямі.
Боровик простягнув Олександрові годинника:
— Бачиш, двадцять годин десять хвилин, а о дев'ятнадцятій годині п'ятдесят чотири хвилини пройшов точнісінько такий самий. Кожні шістнадцять хвилин ешелон. Я вже другу годину тут стою. Їдуть наші на фронт, а в мене душа розривається…
— Що ж це ти, підраховуєш перекидання військових сил? — пустив шпильку Дорохов.
Боровик глянув йому в обличчя. Очі його були сердиті. Сашкові навіть здалося, що Анатолій ось-ось його вдарить. Але той дістав цигарку й, затягнувшись, стомлено сказав:
— Дурник ти, Сашко. Навіщо мені рахувати сили? Люди їдуть воювати, а мене не пускають. Був в обкомі комсомолу. Говорив, що за комсомольською путівкою прийшов у карний розшук. Просив путівку на фронт. Не дали й вилаяли. Сказали, що вони також, увесь обком, хочуть на фронт. — І дуже тихо додав: — Сьогодні батька мого відправили. Батька… Розумієш? А я зостався тут. Мені матері в очі дивитися соромно. Проводжати приходив і ось затримався.
Знову погасло червоне око вхідного семафора, спалахнуло зелене. Знову без зупинки прогуркотів ешелон. Упереміж з пульманівськими вагонами ішли платформи з танками. Було двадцять годин двадцять шість хвилин. Стало холодно до дрижаків. Чи то од вітру, здійнятого ешелоном, а може, через те, що обидва зрозуміли: на фронт пішли сибіряки, забайкальці, далекосхідники.
Дорохов знав, які тяжкі бої точаться на заході. Фашисти рвуться до Москви. Але він не чув гуркоту бомбардувань, брязкання гусениць фашистських танків, тріскоту кулеметних та автоматних черг, не бачив зруйнованих і спалених міст і сіл, знедолених людей, які втратили домівку. Можливо, тому в його душі жевріла наївна надія, що незабаром війна закінчиться. Що все обернеться так само, як під час конфлікту на озері Ханка і під час подій на річці Халхин-Гол. Адже не допомогла білофіннам лінія Маннергейма! Хотілося вірити, що фашистів спеціально затягують у глиб країни за якимось особливим стратегічним планом і скоро оголосять про їх повний розгром. Але тут, в Іркутську, на вокзалі, простоявши разом з Боровиком годину, за яку повз них промайнуло чотири ешелони, він уперше по-справжньому зрозумів, що йде велика війна. Що на допомогу Москві зняли війська із східного кордону…
Так і не пощастило Дорохову більше вирватися в місто. Не зміг він ще раз побачити друзів. Коли вантаж було одержано і на ніч призначено відправку, він дозвонився до Михайла Миколайовича. Фомін пообіцяв приїхати, розпитав, де, в якому тупику, знаходиться їхній спеціальний вагон.
— Розстаємося ми з тобою, Сашко, й невідомо, коли зустрінемось. Шкода, що не зміг прийти до нас. — Фомін зазирнув у прочинені двері вагона, побачив ящики, супутників Дорохова, Байкала, який розлігся навпроти дверей, і тихенько свиснув. — Ну ясно, що не міг. Ти Боровика бачив?
— П'ять днів тому ми тут з ним на пероні зустрілися. Він засмучений був, і поговорити до ладу не вдалося.
— Тепер уже не скоро побачитеся. Та й чи вдасться взагалі? Утік Боровик з карного розшуку. Дезертирував. — Фомін криво посміхнувся. — Всипали мені сьогодні за нього, звинуватили в притупленні пильності.
— Дядьку Мишо! Ви все загадками говорите, що сталося? — перебив Сашко.
— Того дня, коли відправили на фронт Анатолієвого батька, увечері Боровик довго розбирався зі своїми справами. Потім, уже вночі, коли зібралися розходитися по домівках, сказав, що захворів, завтра піде до лікаря й візьме на кілька днів звільнення. Я, звичайно, кажу: «Йди підлікуйся». Він мені від свого сейфа, ключі віддав — на той випадок, коли щось потрібно буде. Вранці він подзвонив, каже, лікар приписав постільний режим. Позавчора дзвоню до нього додому, запитую в матері, як Анатолій себе почуває. Вона відповідає, що не знає, два дні тому поїхав у відрядження. «У яке, кажу, відрядження?» Та здивувалася й розповіла, що Анатолій одягнувся тепліше, взяв із собою пару білизни й поїхав на якісь копальні. Я знайшов ключі, що їх мені Боровик залишив, і відчинив сейф. Усі документи в порядку, зверху лежить револьвер, а під ним записка: «Пробачте, товариші, несила більше відсиджуватися в тилу й ловити злодіїв. Іду захищати Москву. Своїми руками, своєю кров'ю». І підпис: «Уповноважений карного розшуку Боровик». Ну, одразу галас на все управління, скандал… А сьогодні мені на партійному бюро догану вліпили за притуплення пильності.
Довго розмовляли Фомін та Дорохов і аж уночі, коли подали до вагона паровоз, розпрощалися, побажавши один одному дожити до нової зустрічі.
ЗНОВУ ЧИТА
У Петровську-Забайкальському Сашко доповів начальникові міліції, що завдання виконав, і хотів іти додому, але Сидоркін його затримав:
— Шкода мені розлучатися з тобою, Сашко. Полюбив я тебе, як сина, та й працювали ми з тобою дружно. Але наказ є наказ. Відкликають тебе до Чити, в обласний розшук. Спробував відстояти, але нічого не вийшло. До того ж переведений з підвищенням. Скажу по секрету, будеш начальником відділення по боротьбі з особливо небезпечними злочинами в усій області. Сьогодні ж здай справи і завтра виїжджай. Мені вже дзвонили з Чити. На твоє місце прислали Лисіна, ти ж його знаєш, разом вас у карний розшук за комсомольською путівкою направляли. Тільки він у районі працював.
Знов несподівано впало на Сашка нове призначення, поламало всі його плани. Під час поїздки до Іркутська він тільки домовився із заступником військкома, що той, незважаючи на броню, при першій зручній нагоді пошле його на фронт, — і раптом це несподіване переведення.
Лисіна він ледве впізнав — так він змінився за ці три роки, змужнів, роздався в плечах, став упевненіший у рухах і навіть говорив баском.
— Останнім часом працював у Нерчинську старшим уповноваженим, — розповідав Лисін. — А тут викликали до Чити й наказали їхати у ІІетровськ-Забайкальський, приймати в тебе справи. Слухай, Дорохов, а як тут з житлом?
Але Сашкові чомусь не схотілося нав'язувати Лисіна Дормидонтівні, й він стенув плечима: знайдеш, мовляв, чого там.
Гірко було залишати місто, до якого звик, товаришів по службі. На вокзалі проводжаючі намагалися жартами й сміхом розважити Сашка. Простатін, помітивши пристебнутий до рюкзака великий мисливський ніж у дерев'яній піхві, навіть засміявся:
— А ножик, ножичок навіщо до Чити береш? Залишив би Дормидонтівні скіпки колоти. Там на полювання вже не походиш. День і ніч в кабінеті гибітимеш.
Лисін, який стояв поруч, дістав з кишені складаного ножа з багатьма лезами й одразу запропонував мінятися. Сашко спочатку відмовився. Він дорожив своїм ножем: викував його місцевий коваль з уламка меча, завезеного до Сибіру, може, ще самим Єрмаком, — але зразу ж подумав, що й справді в Читі зручніший складаний ніж, і під загальне умовляння та сміх урешті помінявся.
На першому ж полустанку поїзд затримали. Сашко вирішив дізнатися, в чому річ, вийшов з тамбура, зіскочив на платформу. Його відразу вдарило, зашморгнуло морозяним вихором, притисло до східців. Зустрічною колією ішов військовий ешелон. Разом з клубами пари з теплушки вихопилася, кружляючи над составом, незнайома пісня:
Слова різонули Олександра. Задряпало в горлі. Згадалося зведення, яке почув удень. Фашисти дістали по зубах під Москвою, але прорвалися до Ленінграда, захопили половину України. Навіть у Петровську-Забайкальському з'явилися евакуйовані: жінки, діти й старі. Їх одразу можна було відрізнити від місцевих, і не тільки за одягом, не пристосованим до сибірських морозів, а за виснаженими обличчями, застиглою в очах тугою.