—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?
Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:
— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.
У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.
— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.
Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.
— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.
Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».
Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.
Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.
Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.
Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:
— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.
На сопку Гостєв їхав перший, раз у раз погладжував шию свого коня, ласкаво його під ганяв і розмовляв з ним, як з людиною. Не витерпів і похвалився:
— Який уже рік полюю з коня. Він у мене до рушниці привчений. По тайзі шастає, мов лось. Двох лайок тримаю. Отак бригадою і звіруємо.
Олександр пригадав, як хвалив Хлинов цього мисливця: «Дві ліцензії дали на ізюбрів, одну Прокопові виділили, другу Мишаньці Гостєву, він справний мисливець». Ось тут, у тайзі, і був потрібен йому саме такий «справний» помічник — експерт у тайгових справах. Їхали тією самою дорогою, якою Дорохов ще до війни їздив з Хлиновим. Світанок застав їх на вершині першої сопки. Мисливець одразу звелів зупинитися в ялиннику, щоб завчасно їх не помітили, а сам узяв у Простатіна бінокль і почав оглядати луки, що розкинулися внизу, — єлань,[3] річку, що підступала до протилежної лісистої сопки. Особливо ретельно оглянув стіжки сіна, складені по всій долині. Коли мисливець повернув бінокль, Простатін передав його Дорохову.
— Отам, метрів на триста ближче до річки, кущ бачите? Якраз поряд усе й сталося.
Повторний огляд місця злочину нічого не дав.
— Дарма шукаєш, Олександре! Я після твоїх уроків щоразу тепер на місці розгадки шукаю. І тут усе обнишпорив.
—І правильно робиш, Степане. — Дорохов ще раз глянув на землю, що увібрала кров Лисіна. Там тепер виділялася тільки бура, вкрита інеєм пляма. Обидва попрямували до мисливця.
Михайло Гостєв сидів на уривистому березі й чекав.
— Як, начальники, знайшли щось чи ні? Гляньте на мою знахідку. — І показав на вогнище на березі.
— Недавно палили. Днів три-чотири тому, не більше.
На дні невеличкої улоговинки зберігся попіл від маленького вогнища. Тут же валялася порожня, закопчена на вогні консервна бляшанка, кришку з якої, акуратно зрізану ножем і зігнуту черпачком, знайшли неподалік. Михайло хотів підняти їх, але Простатін попросив не чіпати.
— Зачекай, Мишаню. Може, сліди пальців знайдемо. Що ж, вони, виходить, тут снідали?
— Банка «мікоянівської» тушонки — малувато для двох чоловіків. Видно, водичку з річки кип'ятили. Он листя скручене, виходить, траву замість чаю заварювали. А потім і всмак покурили. — Гостєв показав на два малесенькі недокурки. — Але з тютюном у них погано. Досмалили так, що насилу нігтями самокрутку можна захопити. Тут вони, видно, й помітили вашого начальника.
Дорохов подивився на вузьку, мілку річечку. На тому березі дорога пірнала в густий підлісок, і він зрозумів хід міркувань мисливця.
— Мабуть, ти правду кажеш, Михайле. Лисін з'явився на тому березі несподівано. Вони глянули — кінний, та ще з гвинтівкою… І одразу тікати.
— По-моєму, вони його раніше помітили, а може, зачули.
— Знати б, хто вони, звідки?
— Свої, тайгові. Вони тут удома. Он багаттячко зліпили — жоден міський його так не викладе. Ягоди з дикої смородини заморозки збили, а вони знайшли, зібрали з листочками — чай варити. Порожні йдуть — без казанка, без провіанту. Самі поміркуйте, без припасу, без чашки-ложки тільки крайня потреба в тайгу зажене. А от куди прямують, не докумекаю. Може, в Харауз, а може, в Обор. Одне зрозуміло: трактом їм не з руки. Тайгою йдуть. Чому? Варнаки, видно, але місця їм ці відомі.
— Що варнаки, Мишаню, то правда. Тільки куди подалися?
Простатін закурив, запропонував цигарку мисливцеві. Той відмовився й дістав свого кисета.
Після кількох затяжок міцного самосаду показав угору по єлані.
— Мимо нашої займанки дорога до села Обор, звідки ваш начальник їхав. А он у тому виярку є стежка на Чикойський тракт. Тільки її мало хто знає. Треба подивитися. Стежка також скаже, пройшов хто чи ні.
— Чи далеко до тракту?
— Хто ж його знає? — мисливець насунув шапку на лоба. — Коли добре йти, за день можна дістатися.
— На займанці скільки людей? — з тривогою запитав Дорохов.
— Дід Лука — тесляр наш, та жінки з худобою. До міцних морозів там будуть.
— Ось що, Степане, ми з Мишанею на стежку глянемо, а ти їдь назад у Харауз. Збери людей: дільничного міліціонера разом з нашим Зінов'євим і добре було б хоча б одного-двох колгоспників. І негайно їдьте на займанку. Ми туди теж поїдемо. Побоююсь я за старого з жінками. Легка здобич для бандитів ця займанка, якщо вони не пішли з цих країв. Та ще зв'яжися з Сидоркіним. Хай він вишле групу на тракт, та щоб стежину знайшли, що звідси виходить.
— Ось глянь-но сюди… — Мисливець прутиком на землі прокреслив лінію. — На тракті є крутий виярок, з одного боку голець височенний, а з другого — лобата сопка, геть у кедрівнику, тільки вершина, мов лисина, гола. Між ними по виярку стежка.
— А на тій лобатій сопці нема печери? — пригадав Олександр.
— А ти звідкіль знаєш? — здивувався мисливець. — Цілих дві. Я ще хлопчаком з батьком бідкував, і в одній з цих печер ми жили. Потім по шишку ходив.
— Ось що, Степане, неодмінно скажи Сидоркіну про ці печери.
— На хвилинку вас, Олександре Дмитровичу, — відкликав Дорохова вбік Простатін. — Ти, Мишаню, не ображайся, у мене до начальника секретна розмова.
Коли одійшли набік, Простатін сказав:
— Ви маєте на увазі ті печери, де базу повині були закласти? Та ви не бійтеся, це ж після вашого від'їзду я ними займався. На лобатій сопці печери залишили в резерві.
— Коли знаєш, легше буде пояснити. Їдь, а то сонце вже ген де. У колгоспі всі по роботах розійдуться.
Простатін повернув коня в Харауз, а Дорохов з мисливцем переїхали вбрід річку й берегом рушили вниз за водою. Мисливець не поспішав, оглядаючи берег, і Дорохов йому не заважав. Несподівано позаду, з того боку, куди поїхав Простатін, ляснув постріл, за ним другий, третій. Потім два майже злилися разом Не змовляючись, Дорохов з мисливцем повернули коней і, розбризкуючи воду, кинулися річку. Тільки-но вибралися на луки, Дорохов погнав свого коня до дороги, але мисливець гримнув:
— Ти що, здурів? На дорозі кулю зловиш. Давай до того березняка та закрайком.
У березняку Гостєв зняв з плеча карабін, загнав патрон у ствол і поклав зброю впоперек сідла. Олександр почепив маузер на колодку й обидва, вдивляючись у чагарник, рушили вперед. Поки вони перетинали луки, почули ще два постріли, а тепер усе стихло. Не доїжджаючи до дороги, звернули в напрямі Харауза й на косогорі побачили вбитого коня, що був під сідлом у Простатіна. Він лежав у калюжі крові, вже мертвий. Трохи осторонь валялася Степанова шапка. Мисливець різко, на два пальці, свиснув, зачекав трохи, свиснув удруге. Ніхто не відгукнувся, навколо стояла мертва тиша, не було чути ні шурхоту, ні тріску гілок.