Джон Фаулз
Хмара
Вже сам літній день, що розкішно сяяв свіжовмитою зеленню та блакиттю, розділив їх на терасі коло млина межею сонця й тіні. Саллі та Кетрін, у бікіні й темних окулярах, лежали в позах покійниць на дерев’яних шезлонгах із помаранчевими матрацами, які можна побачити хіба в Канні. Пітер сидів босий за столиком у самих шортах, а навпроти, під парасолем, розташувались Пол та Аннабела Роджерси. Троє дітлахів гралися на березі під терасою. Стоячи навколішках, вони ловили на поверхні води маленькі коловертні, скрикували й перегукувались. Мимо пурхнули чорнильно-сині бабки, за ними — зеленаво-жовтий метелик. З протилежного берега було видно зарослу галявину, яскраві фігури, червоно-аквамариновий парасоль, оздоблений на верхівці словом «Мартіні» (цікава знахідка місцевого аукціону), білі чавунні лавки, залиті сонцем камені, жовто-зелену річку й трохи яснішу стіну густих верб і тополь. Знизу чувся неясний гомін греблі й щебет невидимого птаха, соковитий, недоладний, неанглійський щебет. Пейзаж був дивно обмежений, неначе на картині Курбе, — вірніше, був би, якби сучасний одяг і кольори восьми постатей не контрастували так жахливо з оточенням; а проте, від нашої цілковито урбаністичної та синтетичної епохи неможливо очікувати, що вона це помітить. Пейзаж був такий зелений, такий прозорий, і в цю саму мить невидима іволга проспівала на дереві за млином і озвучила це дивне сполучення спеки, води й листя, підкреслюючи його іноземний і доволі субтропічний характер, такий зелений, такий прозорий, такий типовий для півдня Франції і для цієї пори року — кінця травня. А голоси англосаксонські. Повна дисгармонія, повна розбіжність із тим, чого очікуєш. Коли ти при цьому присутній, звичайно.
— Вирішили, вирішили, — незлобиво бурмотів Пол. На що «апостол Петро» посміхнувся, заклавши руки за голову і випинаючи свої волохаті груди (вгадайте, що в мене під штаньми) до сонця.
— Це ти винен: оця твоя вечеря. За добу не прочуняєш.
— Адже ми обіцяли дітям, — зауважила Аннабела.
— Слово чести, Томові однаково. Він цілими днями охоче хлюпається внизу.
Аннабела глянула вниз:
— А наші, я боюся, не забудуть.
Пол зауважив, що Пітер та Саллі можуть і лишитись.
— Ні-ні, ми, звичайно, підемо разом з вами. — Пітер опустив руки й криво посміхнувся: — Ох же ж і перегони, на виживання. От і звільняй потім таких без’язиких рабів, як ми: одразу ж повна апатія. — Потім він додав: — І на це потрібна звичка… Ви забули, як живемо ми, виродки-роботяги.
Аннабела посміхнулася: вона відчула гомін.
— Давай далі. Роз’ятрюй. — Пітер широким жестом рожево-білої руки кивнув на річку. — Ох же ж і люди.
— Ти занудишся до нестями.
— Еге ж. Ну, та випробуй мене. Без жартів, Поле, скільки тебе зараз влаштує?
— Сорок? Тільки через мій труп.
— Господи…
Аж раптом Пітер ляснув пальцями, випростався й сів лицем до них. Він був малий, з вусиками й сірими очима; всі знали, який Пітер самовпевнений, і підозрювали, який він темпераментний. Пол теж знав, що його мають за темпераментного. За малого спритного резуса, замкненого в клітці часу.
Він осміхнувся, виставив палець:
— До дідька кляту програму. Є набагато краща ідея. Я підбиваю бабусю придбати це місце під будинок відпочинку для перевтомлених продюсерів. Згода?
— Якщо в тебе вигорить, дістанеш це за десять шилінгів.
Пітер розгорнув долоню й ніби зачитав уявного листа:
— «Дорогий містере Гамілтон, ми очікуємо Вашого пояснення з приводу рахунку за Ваше останнє придбання, а саме: за один відмінно перебудований і взагалі прегарний французький водяний млин, за який Ви заплатили непоясненно високу суму в п’ятдесят нових пенсів. Як Вам відомо, для Вашого рангу встановлено границю витрат під цією статтею розміром сорок дев’ять пенсів на рік, і за жодних обставин…»
Верески. Слава богу.
— Тату! Тату! Змія!
Обидва чоловіки посхоплювались, а дівчата на сонці звели голови. Аннабела вигукнула:
— Відійдіть звідти.
Саллі, задерши голову в хустці, спитала:
— А вони, бува, не отруйні?
Аннабела в тіні парасоля посміхнулася:
— Тут лише вужі.
Саллі встала й підійшла до Пітера з Полом, які стояли на розі тераси біля парапету з рідко розставленими над водою горщиками герані та аґави. Голова Кетрін впала назад і відвернулася.
1
Слова Офелії з трагедії Шекспіра «Гамлет» (у перекладі В. Вера). Рута вважалася символом горя та каяття.