Кетрін посміхнулась:
— Інколи.
— Фриц, — бурмотів Пол, — а не француз.
Втрутилася Бела:
— Закрийся. Спи.
Пітер посилав сиґнали: «я не жартую». Він навіть розмовляв повагом.
— Той хлопець, що говорив мені про нього… там нічого немає про те, що релігія буржуа полягає в банальності?
— Здається, він казав про тенденцію характеру.
— Бо самобутність — руйнівна сила, так?
— Це залежить від контексту.
Бела, замислившись, розглядала похилену голову сестри.
— Як це?
— Існують буржуазні контексти, в яких очікується оригінальність, забавність, навіть революційність. Але контекст — це різновид анулюючого знаку. Козир.
Бела вставила:
— Наприклад, можна дуже швидко заснути після їди, досхочу познущавшись із суспільства, яке дозволяє тобі цю розкіш.
Пол буркнув:
— Я все чув.
Але Пітера не зіб’єш.
— Таким чином, істинна самобутність має передумовою активну революційність? Так? Він це доводить?
— Я думаю, такі люди, як Барт, більше дбають про те, щоб люди усвідомили, в який спосіб вони спілкуються й намагаються контролювати одне одного. Про відношення між зовнішнім знаком, байдуже, словесним чи ні, і реальним значенням того, що відбувається.
— Але спочатку треба змінити суспільство, еге ж?
— Сподіваймося, що глибше усвідомлення речей і призведе до цього.
— Знаєш, що я скажу… коли він тільки фіксує людську банальність, то це просто пасивне спостереження за словами. Наче за птахами.
— Я гадаю, й орнітологія приносить певну користь.
— Але не вона в центрі уваги, так чи ні?
— Вона була б у центрі, якби птахи були підвалиною людського суспільства. А саме так стоїть справа із спілкуванням.
Кетрін бачила краєм ока (бо ввесь цей час її погляд був спрямований додолу, на Емму), як він киває. Буцім вона щось довела, Кетрін збагнула: все дуже просто, вона ненавидить його; нехай випадково й несвідомо, але він мимохіть починає ставати символом, огидним знаком. Бо випробовує (або передражнює) не Барта й семантику, а її саму. На думці в нього звичайнісінькі чоловічо-дитинячі дурощі: «Чому ти не хочеш мені посміхнутися?», «Ну що я такого зробив?», «Стався, будь ласка, до мене з повагою, коли я стежу за своєю мовою, адже я знаю, як вона тобі не до вподоби».
Раптом Емма підвела голову, сіла, потім підбігла до матері й прошепотіла щось їй на вухо. Бела притримала її, поцілувала в щоку: треба почекати.
— Як ти гадаєш, це піде на телебаченні?
— Що саме?..
— Ну, цей Барт. Те, що ти мені розповідала.
— Я думала, це треба лише читати.
— Тебе не цікавить? Накидати ідею… тобто, якщо ці знаки не всі словесні, може, їх пощастило б проілюструвати.
Кетрін кинула на нього швидкий погляд. Він, схиливши довговолосу пісочну голову, намагався наколоти на свою стеблину якусь комаху. Кетрін озирнулася на Белу. Та обіймала Емму, на губах — м’яка посмішка, наче смертний вирок.
— Який з мене фахівець? Ніякісінький. Є сотні людей…
Піднявши голову, Пітер всміхнувся:
— Хай фахівці пишуть свої ідіотські сценарії. З ними можна звіритись або ще взяти інтерв’ю. А я б з більшою радістю взяв людину, яка знає основне, яка мусила сама для себе в усьому розібратися.
Бела уточнила:
— Тобі пропонують роботу.
Кетрін запанікувала:
— Але ж я…
Пітер перебив:
— Серйозно. Якщо схочеш, приходь, ми з тобою це обговоримо. Як тільки повернешся до Лондона. — Він щось намацав у задній кишені. — Й скажи, як називається та книжка нарисів.
— «Мітологія». — Кетрін повторила назву з англійською вимовою.
Пітер занотував це собі в записничку, Кетрін іще раз глипнула на Белу, яка мала глузливий і начебто потішений вигляд (а втім, її не розбереш), а потім — знову на Пітера.
— Я, їй-богу, не можу. Ніколи в житті не писала сценаріїв.
— Сценаристами в нас хоч греблю гати. З цим жодних проблем.
— Який жах, коли так говорять про цих бідаків, — сказала Бела, а відтак ліниво додала: — Та й взагалі про людей.
Сука.
— Мені шкода. Але я…
Пітер сховав нотатник і знизав плечима.
— Якщо передумаєш…
— Ні, слово чести, не передумаю,
Пітер розвів руками, а Кетрін глянула на Белу, даючи тій зрозуміти, що вона принаймні частково була причиною відмови. Та Белу не проб’єш. Вона підштовхнула Емму:
— Тепер можна,
Емма нерішуче підійшла до Кетрін, схилилася й щось прошепотіла тітці на вухо.
— Просто зараз?
Дівчисько кивнуло.
— Еммо, я не знаю, чи в мене вийде.
— Вийде, коли захочеш. — Емма додала; — Як минулого літа.