— Я давно не розповідала.
Втрутилася Бела:
— Вона знає секретне місце. Тебе ніхто не підслухає.
— Воно таке гарне. І знаєш, яке секретне!
— Тільки ми удвох?
Дівчинка кивнула дуже промовисто. Потім шепнула:
— Поки Кандіда не прокинулась.
Кетрін посміхнулась:
— Ну, гаразд.
— Ходім. Мерщій.
Кетрін простягла руку по свою грецьку торбинку, відтак узяла Емму за руку. Дівча повело тітку за дерево і далі стежкою, якою вони прийшли. Пітер стежив за їхнім зникненням, потім швидко глипнув на Белу й потупив зір:
— Боюся, буде перебільшенням сказати, що я мав шалений успіх.
— Господи, чого ти цим клопочешся! Вона зараз — самі колючки. Ти запропонував, і то було з твого боку дуже мило.
— Вона повернеться до…
— Думаю — так. Коли змириться з тим, що трапилось.
— Який жах, — сказав Пітер.
— Мені здається, минуло замало часу.
— Так, звичайно.
Пол почав тихенько хропти.
Бела буркнула:
— От п’яна тварюка.
Пітер посміхнувся, за хвилину мовив:
— Я чув, залишилася ще сила матеріалу. Пол казав.
— Так. Вони сподіваються, що вистачить на заключну книгу.
— Жах. — Пітер потряс головою. — Така людина. Така людина.
— Таким завжди найлегше допекти, правда ж?
Пітер кивнув, а за хвильку знов потряс головою. Але тепер він озирнувся на розпростерту Саллі, потім — униз, на свого сина.
— Ну, добре. Настала черга моїх славнозвісних батьківських обов’язків, які так нечасто доводиться справляти.
Він ривком зіпнувся на коліна, встав, послав Белі поцілунок (ленч — найвищий клас) і зійшов до Тома, який будував свою греблю.
— Ого, Томе, оце так будівництво!
Пол хропів. Бела заплющила очі й замріялася про одного знайомого, якого прагнула, але з невідомих причин так ніколи з ним і не переспала.
«Секретне» місце виявилось не дуже далеко, довелось лише трохи піднятися вгору зі стежки до заблуканого валуна, що лежав окремо від решти стада. За ним у чагарнику ховався видолинок, непомітний, кам’янистий і залитий сонцем схил, де росли стокротки, блакитна в’юнка шавлія, конюшина та самотній кущик червоного маку.
— Еммо, як тут чудово!
— Як ти думаєш, нас не знайдуть?
— Коли будемо тихо, не знайдуть. Сядьмо он там, під деревцем. — Кетрін сіла, а дитина нетерпляче чипіла навколішки обіч. — Знаєш що? Позбирай трохи квітки, а я придумаю казочку.
Емма підвелась:
— Будь-які квітки?
Кетрін кивнула головою, намацала в сумці сиґарети й запалила. Небога зійшла на дно виярка, але тут же подивилася вгору на тітку.
— Про принцесу?
— Авжеж.
Нічого не спадало на думку, навіть найпримітивнішої оповідки, лише спомин про останній, на гамуз розбитий острів. Добрість, але що, крім неї? Навіть якщо це стосується так само й Бели. І нічого, нічого, крім втечі. В дитинство, до неї, крихітної майбутньої жінки в жовтій сорочечці та білих шортах, яка заклопотано рве непокірні квітки, така слухняна, мовчазна, навіть голову не зведе, неначе вони грають у піжмурки. Це гра, а не прикиди. Мале біляве небожа, улюблениця, віра в невинність, ніжна шкірочка, відкопилені губки й щирі оченята; ти повинна любити її набагато щиріше, ніж любиш. Який поділ між малими дітьми та молодими дівчатами; ця Саллі — незграбна спроба грати несексуальну, карикатура на дбайливу няньку. Ось чому насправді заздриш Белі. Еволюція. Тільки не плакати, треба зосередитись.
Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то. Якби ж то…
— Ти вже, Кет?
— Майже.
— А я ще ні.
— Ну, йди вже до мене.
І дитина побралася нагору, долаючи кілька ярдів, що відділяли її від тітоньки, яка сиділа під терниною; Емма знову впала поряд навколішки й простягла квіти.
— Які гарні!
— Оці голубі страшенно противні. Не рвуться.
— Ну дарма.
Емма покрутила в руках нерозквітлу стокротку, на мить звела очі на тітку:
— Не люблю, коли ти журишся.
— Я теж не люблю, Еммо. Та інколи нічого більше не лишається.
Дівча розглядало свій квітчастий віник.
— То не велика важниця, коли ти не придумаєш казки… Не дуже велика.
— Середня важниця?
Емма кивнула, задоволена такою градацією. Запала напружена мовчанка, Кетрін пахкала сиґаретою.
— Була собі одна принцеса…
Й Емма присунулась, по-дитячому вимагаючи дотримання ритуалу, поклала на землю квіти і підповзла ще на фут, повернулась, аби сісти поруч із тіткою, а та обійняла її та притягла до себе.
— Вона була гарна?
— Ще б пак. Гарна-прегарна.