— Вона вигравала конкурси краси?
— Принцеси не виступають у конкурсах краси.
— Чому?
— Бо ті конкурси для дурних дівчат. А вона була дуже розумна.
— Розумніша за тебе?
— Далеко розумніша.
— А де вона жила?
— Он ген за тим пагорбом. Давно-давно.
— Це правда?
— Можна сказати — правда.
— Ну, та мені однаково.
Кетрін викинула сигарету й схопилася за єдину наявну соломинку.
— А ще вона була дуже сумна. Знаєш чому? — Емма покрутила головою. — Бо в неї не було ані тата, ані неньки. Ані братів, ані сестер. Нікого.
— А кінець буде щасливий?
— Поживемо — побачимо.
— Я думаю, щасливий, а ти?
Який дивний цей третій світ, вищий за наше розуміння. Кетрін поплескала дівчинку по боці.
— Якось принцеса пішла на прогулянку з усіма своїми братами та сестрами. І з батьком та матір’ю — королем і королевою. Вони прийшли сюди, де зараз ми. — Емма кивнула. — Але вона була пустотлива й вирішила утнути жарт: сховатися, й нехай, мовляв, усі її шукають. То й прийшла саме на це місце, де ми зараз сидимо, і сіла. Але була страшенна спека, принцеса лягла, їй дуже хотілось спати.
— Й заснула?
— Еге ж, заснула й проспала дуже-дуже довго. А коли прокинулась, то було вже темно. Принцеса нічого не бачила, самі зірки. Кричала, кликала, але ніхто не озивався. Вона страшенно злякалась і знову почала кричати та кликати. Але було вже пізно, всі повернулися додому. Принцеса чула лише плюскіт річки. Плюск-плюск-плюск-плюск-плюск. Попалася, попалася, попалася.
— А хіба вони не шукали її?
— Це було так давно, що люди ще не вміли рахувати. Уявляєш? Сам король знав рахувати лише до двадцяти. А дітей вони мали аж двадцятеро і троє.
— І про неї забули.
— Отже принцеса була сама-самісінька. — І з нічого народилось оповідання, нові перипетії. — Вона була спробувала відшукати дорогу додому. Але раз по раз падала і в темряві не могла збагнути, де вона, і заблукала ще далі. Порвала сукню об ожину, загубила черевичок і розплакалася. Вона й гадки не мала, що їй робити.
— Їй було дуже лячно?
Кет притягла племінницю ближче.
— Ти й уявити собі не можеш, як їй було лячно. Не полегшало, навіть коли зійшло сонце. Бо вона побачила, що навколо неї непроглядний праліс. Самі дерева, без кінця й краю,
— А тато й мама не второпали, що вона загубилася?
— Вони зрозуміли це. Наступного ранку. І одразу ж вирушили на пошуки. Але за ніч принцеса дуже далеко заблукала. Батьки знайшли тільки загублений черевичок.
— Вони, либонь, подумали, що її з’їв вовк-сіроманець.
— Правильно, моя розумненька. Так вони і подумали. Й повернулися додому, страшенно засмучені. А вона була далеко, за багато-багато миль у лісі, сама-самотою. Дуже хотілося їсти. Аж раптом вона зачула голос. Це була вивірка, білочка, знаєш, які вони? Вивірка показала принцесі, де ростуть їстівні горіхи. Потім прийшов ведмідь, але не злий, а добрий та люб’язний, і розтлумачив, як збудувати курінь і ліжко з папороті. А відтак усі інші птахи та звірі почали допомагати й навчати, як жити в лісі.
Дівчисько, наче до іграшки, потяглося до вільної руки Кетрін. Пальчики вхопилися за срібну обручку і спробували повернути її.
— А що було потім?
— Принцеса стала загальною улюбленицею. Звірі приносили їй квіти, їжу та різні гарні речі, щоб оздобити хатинку, й розповідали їй про ліс. І про те, що в ньому є лише одна зла сила. Знаєш яка? — Емма покрутила головою. — Люди.
— Чому?
— Бо жорстокі люди приходили в ліс і полювали бідолашних тварин. З усіх людей звірі, бач, знали тільки мисливців. І думали, що всі люди такі. Тож розповіли їй, що як тільки побачиш людей, то треба тікати й ховатися. Вона вірила їм. І стала боязкою і дуже полохливою.
— Як мишка?
— Точнісінько як мишка, — Кетрін пробігла пальцями по жовтих Емминих грудях, які щулилися від її дотику. — Отак і жила. Багато-багато років. Поки виросла.
— Скільки років їй стало?
— А скільки ти хочеш?
— Сімнадцять.
— Чому саме сімнадцять?
Емма на хвильку задумалася, потім стенула плечатами: не знаю.
— Ну гаразд. Їй було якраз сімнадцять років. А потім сталося щось незвичайне. Вона знову прийшла на те саме місце, де ми оце сидимо, і день знову був дуже палючий, як сьогодні. І вона знову заснула. Під цим самим деревом. — Емма звела очі, неначе бажаючи упевнитись, що дерево справді існує. — Й хоча цього разу, коли прокинулась, була не ніч, а все ще день, вона злякалася ще більше, ніж колись, бо скрізь навколо неї стояли величезні мисливські пси, як вовки завбільшки. І всі гарчали та гавкали. І тут, і там. І ген отам, — Кетрін полоскотала небогу, але та не зреагувала. Можливо, вона перестаралася. — Це був ніби поганий сон. Принцеса не могла навіть закричати. Але тут з’явилося щось іще страшніше. Вгадаєш що?