— Скажи яке?
— Це був його крик задом наперед. Угуп-угуп-угуп! Можеш повторити?
Дійна посміхнулося й крутнуло головою.
— А принцеса могла й сказала його. І як оком змигнути з’явився прекрасний палац. Із садками та парками. Зате на ній тепер не залишилось ніякої одежі. Ані клаптика. Шкода, що ти не можеш бачити, які були пики в короля з королевою. Як вони обурилися. Ще більш, ніж та допіру. Який сором, сказала королева. Яке безсоромне дівчисько, притакнув король. Принцеса була в розпачі. Вона хотіла сховатися, але не могла. Слуги почали реготати, а король упав у ще більшу лють і вигукнув, що його ще ніколи в житті так не ображали. Принцеса попросила назад своє вбрання. Але тоді зник палац і вони знов опинилися посеред занедбаного поля. Королю й королеві урвався терпець. Вони сказали принцові, що це просто лиха чаклунка і що він ніколи більше її не побачить. Відтак всі вирушили в дорогу, а її залишили в сльозах.
— А що сталося потім?
Внизу, в деревах над річкою, грала на флейті іволга.
— Я забула сказати тобі ім’я принца. Його кликали Флоріо.
— Чудернацьке ім’я.
— Воно дуже давнє.
— А як було ім’я принцеси?
— Емма.
Емма зморщила носик:
— Не дражнися.
— А що таке?
— Бо я Емма.
— А чому, ти гадаєш, татко з мамою назвали тебе Еммою?
Дівча замислилося, потім знизало плечима: яка дивна тітка і яке дивацьке запитання.
— Я думаю, вони читали казку про ту дівчину.
— Про принцесу?
— Про схожу на неї дівчинку.
— Вона була гарна?
— Для тих, хто добре її знав, — так. — Тітонька тицьнула Емму в животик. — І коли вона не задавала безперестану запитань.
Емма зіщулилася.
— Я люблю питатися.
— Тоді я ніколи не закінчу. — Кетрін поцілувала свій палець і притулила його між уважними оченятами в себе на колінах. Знову заграла іволга, цього разу ближче, з їхнього берега.
— Принцеса пригадала собі всі роки, прожиті в лісі, коли вона була така щаслива. І якою нещасною стала тепер. Зрештою повернулася до нашого дерева запитати в старого мудрого пугача, що їй далі робити. А пугач сидів на отій гілляці, одне око в нього було заплющене. Дівчина розповіла йому, як назавжди втратила принца Флоріо. Тоді старий пугач повідомив їй одну велику мудрість. Що коли б принц насправді кохав її, то йому було б однаковісінько, принцеса вона чи ні. Його б не обходили палаци, вбрання та клейноти. Принц би кохав її заради неї самої. А поки не зробить цього, вона буде нещасною. Пугач сказав, що їй більш не слід шукати принца. Слід чекати, поки той сам прийде по неї. А потім пугач сказав, що коли принцеса буде слухняною і терплячою, то він зробить останнє чародійство. Ані принц, ані дівчина ніколи не постаріють. Їм завжди буде по сімнадцять років, поки вони зустрінуться знов.
— І це було довго?
Кетрін схилила усміхнене обличчя до небоги:
— Вони і досі не зустрілися. Всі ці роки. їм обом все ще по сімнадцять. — Знову заспівала іволга, віддаляючись понад берегом. — Слухай.
Дівчинка повернула голову, відтак знов зиркнула на тітку. Ще раз пролунав незвичний трискладовий крик. Кетрін посміхнулася:
— «Фло-рі-о!»
— Це птах?
Кетрін заперечливо похитала головою:
— Принцеса. Вона кличе його.
Тінь сумніву: крихітний літературний критик прокидався. Ой, розум — найстрашніший людожер.
— Мама каже, це пташка.
— Ти коли-небудь бачила її?
Емма замислилася, — ні, не бачила.
— Вона дуже розумна. Її неможливо побачити. Бо їй соромно без одежі. Може, вона ввесь цей час ховалася на дереві й підслуховувала нас.
Емма кинула підозріливий погляд на дерево.
— А кінець все-таки нещасливий.
— Пам’ятаєш, я ходила кудись перед ленчем? Я зустріла принцесу. І побалакала з нею.
— Що вона розповіла?
— Нібито чула, що принц скоро прийде. Ось чому вона так часто кличе його.
— А коли він прийде?
— Не сьогодні-завтра. Незабаром.
— І вони будуть щасливі?
— Аякже.
— І вони матимуть дітей?
— Багато дітей.
— Це й є щастя, правда?
Кетрін кивнула головою. Невинні очиці шукали погляду дорослих очей, потім дівчисько неквапно посміхнулося, здається, що всім тілом, звелось, несподівано перетворюючись у шибайголову, перекрутилось і сіло на випростані тітчині ноги, присунулося, притиснулось і повалило тітку на спину, тоді поцілувало в губи своїм зімкненим ротиком, вибухнуло реготом, бо Кетрін почала лоскотатись. Емма вищала, звивалася, далі завмерла. Очі сяяли очікуванням пустощів, казку забуто, принаймні на погляд; готова була вилитись свіжа пінта енергії.