— Ось вона! Ось!
— Томе, відійди звідти! — гукнув Пітер.
Старша дівчинка, Кандіда, хоча її ніхто не просив, одтягла хлопчиська вбік. Вони бачили, як змія, звиваючись, пливе вздовж кам’янистого берега, від її голови розходилися брижі. Вона була не довша за два фути.
— Боже, справді змія.
— Ці абсолютно нешкідливі.
Саллі сховала лікті в долонях і відвернулася:
— Я їх не люблю.
— І всі ми знаємо, що це означає.
Вона озирнулася й показала Пітерові язика:
— А я все одно їх не люблю!
Пітер посміхнувся і послав їй губами поцілунок, потім знову сперся на парапет обік Пола і втупився вниз.
— Ну-ну. Це, мабуть, доказ того, що тут рай.
Змія зникла серед латаття, що жовтіло на мілині під терасою. Коли в справу втручався Пітер, усе зникало як оком змигнути. Тепер він одвернувся й сів на парапет:
— Коли ми збираємось, Поле?
— Можна сьогодні ввечері.
— Гаразд.
Троє дітей насилу випиналися сходами на терасу. Кандіда докірливо поглянула на Аннабелу.
— Мамо, адже ти нам обіцяла, а тепер сидиш цілий ранок на одному місці.
Аннабела підвелась і простягла руку:
— Тоді ходім, допоможеш мені збиратися.
Саллі, яка стояла навколішки й лаштувалася знову випростатись на шезлонгу, сказала:
— Аннабело, може, я…
— Дякую, не треба. Я просто дістану все з холодильника.
Кетрін лежала мовчки, сховавшись за темними окулярами, як ящірка, знеможена сонцем, акумулюючи думки, заглибившись у себе: вона далеко більше за інших відповідала настроєві цього дня.
Усі врозбрід перетнули луку на протилежному березі річки, попереду бородатий Пол ніс кошик із напоями, поруч із ним плентали хлопчик та обидві дочки; Аннабела та її сестра Кетрін ішли трохи позаду, вони несли решту два кошики. Ще на тридцять ярдів далі човгали телепродюсер Пітер і його дівчина Саллі. Весняна трава, високий жовтець і стокротки сягали колін; попереду, вище, вже видніли круті кам’янисті пагорби з валунами серед чагарів — інший світ, до якого вони прямували. В високому блакитному небі кричали юрики. Безвітря. Пол і діти входили в ліс і зникали серед листя й тіні, слідом за ними — Аннабела з сестрою. Остання пара гаялася на сонці серед квітів. Рука Пітера лежала на плечах дівчини, яка говорила:
— Я не можу її розкусити. Вона мов німа.
— Мене застерігали…
Саллі зиркнула на нього:
— Вона тобі подобається?
— Таке скажеш.
— Вчора ти цілий вечір дивився на неї.
— Щоб зробити приємність. Ти не можеш ревнувати за той вечір.
— Я не ревную. Просто цікаво.
Він притяг її до себе:
— Все одно спасибі.
— Я думала, чоловіки люблять тихе болото.
— Жартуєш. Адже вона ламає комедію.
Саллі спідлоба позирнула на Пола. Він знизав плечима; потім хмикнув і посміхнувся своєю прикушеною посмішкою. Саллі відвернулась.
— Я б поводилася так само. Якби ти вчинив мені щось подібне. (Пол поцілував її волосся.) Свинюка.
— Хіба на цьому світ зійшовся?
— Ти хочеш сказати, що ти б на таке начхав? Якби це зробила я?
— Серце, адже людина не повинна…
— Ти б завалився до ліжка з новою теличкою.
— У невідпорній чорній піжамі.
Вона відтрутила його, але не змогла втримати посмішку. На Саллі була темно-коричнева безрукавна кофточка навипуск і штани-кльош у рожеву, білу й чорну смужку, які звабливо облягали задерикуваті сідниці. Вона аж надто часто стріпувала своїм довгим світлим волоссям. Обличчя в неї було якесь по-дитячому беззахисне й м’яке. Вона збуджувала в юрбі бажання зґвалтувати. Романіст П’єр Лакло обезсмертив її. Навіть Пол (хто має очі, той бачить) поглядав на неї, уособлення супермодної коханки, маріонетки в наскрізь фальшивих п’єсках. Пітер узяв її за руку. Вона подивилася просто себе й сказала:
— Том принаймні бавиться… Прикро все-таки: він дивиться на мене так, неначе не знає, що я за одна. — Пол стиснув її долоню.
— Я бачу, Аннабела за пару годин краще собі з ним порадила, аніж я за три дні.
— Ще б пак, у неї багата практика. В його віці вони всі однакові: егоїстичні байстрюки. Ми всі замінюємо йому друзів-хлопчаків. Він так розглядає всіх людей.
— Я старалася, Пітере.
Він ще раз поцілував її в маківку, потім провів рукою по спині й по сідницях.
— Може, не обов’язково чекати до вечора?
— Жеребець.
І все ж вона завихляла задком і посміхнулася.
Попереду Аннабела завела розмову з Кетрін, яка надягла білі джинси «леві» та рожеву сорочку і несла на плечі червоно-смугасту вовняну грецьку торбу.