— Кет! Пі-ітере!
Голоси дітей, Пола, можливо, також Саллі та Бели; вони кричали хором, немов хто ними диригував. Од стрімчака відбивалася слабка луна. Потім, неминуче, самотній голос Кандіди:
— Ми йдемо-о!
Кетрін повернула голову, розплющує очі й подивилася Пітерові в обличчя. Дивина, вона ніби й справді не бачила його, дивилася крізь його все розуміючий, трохи глузливий усміх. Він мав і завжди матиме почуття, що це було не до снаги такому, як він. Це, звичайно, поза, хвороблива гра розхитаної невротички на сонці. Хвороблива хіть. Один би раз оволодіти нею; оволодіти цими блідими строкатими очима.
Вона ще три-чотири секунди розглядала його, потім спокійно і наче підкоряючись його волі знову перевернулася долілиць між його розчепіреними руками та ногами й, сховавши лице в траву, чекала.
Саллі вже встигла зодягтися, і Бела стояла під буком біля трьох заново складених кошиків та говорила з нею про дитячий одяг. Пол з дітьми все ще був у воді, намагаючись, щоб не гаяти часу, наловити побільше раків. Пітера першою побачила Бела, яка саме дивилась у той бік, коли він з’явився на стежці біля річки й помахав. Вона у відповідь ліниво звела руку, а Саллі оглянулася. Він підійшов, усміхаючись.
— Даруйте. По тамтих пагорбах насилу продерся.
— Ми кричали як несамовиті.
— Там повно гадюк. Я боявся, щоб діти не пішли мені назустріч.
Саллі здригнулася:
— Гадюки?!
— Мало не наступив на одну.
— Ти що, Пітере!
Бела вибачалась:
— Я мала попередити. Вони тут водяться.
— Нічого страшного. Вона притьмом утекла.
— Уф! — Саллі відвернулась.
Бела спитала з усмішкою:
— Ти часом не бачив Кет?
Він кинув погляд понад плечем Бели.
— Ні. А хіба вона не?..
— Ну, та дрібниці. Може, пішла додому. — Бела обернулась і гукнула до інших: — Ходімте! Пітер прийшов.
— Ну, мамо! Ми ще не доловили.
Бела зійшла до води. Саллі вивчала поглядом Пітера.
— Куди ти ходив?
— Просто нагору. — Він махнув рукою в бік стрімчака.
— Хіба можна так пропадати? Я боялася.
Пітер оглянув траву довкола.
— Мене занудив Пол зі своєю книжкою. З Томом усе гаразд?
— Гаразд.
— Ти не бачила мої цигарки?
Вона схилилася над одним з кошиків, подлубалася й простягла пачку. Підійшла Кандіда — із звинуваченням:
— Ми гукали, гукали!
Він розповів їй про гадюк, які на цей час уже упевнились у множині.
Внизу, коло води, Бела дивилася повз Пола в бік звору.
— Чортівня якась. Не знаю, що з нею робити.
— Вона могла піти додому раніше.
— В такому разі могла б нас попередити. — Бела звернулася до Емми, яка все ще поралася з малим Томом біля їхньої загати. — Серденько, ми вже йдемо. Бери з собою Тома й одягайтесь. — Емма не зреаґувала, Бела дивилася на Пола — Сьогодні я вирішила. Ми занадто клопочемось, Це грає їй на руку.
— Хочеш, я піду пошукаю?
— Ні. — Вона повторила суворіше: — Еммо!
Потім до Пола:
— Я думала, між іншим, що ви з Пітером збиралися працювати.
— Був такий задум.
— Не знаю, що вона хоче довести.
— Мені здається, вона й сама цього не знає. — Пол обернувся до Емми. — Еммо, ти точно пам’ятаєш, що тітка Кет, коли ви розлучалися, не казала, що піде додому?
— Вона знову пропала?
Бела витягла руку.
— Ні, любенька. Це не має значення. Збирайся мерщій. І Том теж.
Пол сказав:
— Я залишусь.
Бела скоса позирнула на нього:
— Не треба.
Вона взяла за руку Емму, потім малого Тома й повела їх назад до бука. Саллі вийшла назустріч і перейняла Тома. Пол ішов слідом, потираючи бороду.
Під деревом Кандіда заявила, що вони не можуть вертатись додому без Кет. Бела відповіла, що Кет, цілком імовірно, подалась додому сама, щоб приготувати чай. Пітер запитав, у який бік вона пішла. Саллі, опустившись навколішки, темно-зеленим рушником витирала Томові ноги. Кандіда зробила припущення, що тітоньку Кет укусила гадюка. Бела посміхнулась.
— Від цього не вмирають, ясочко. Та й ми б її почули. Вона, либонь, просто пішла раніше.
Грати Гамлета перед змією. Саллі передала рушник Белі.
— Він мокрий! — поскаржилася Емма, вириваючись.
— Лялечка, — дражнилась Кандіда.
Пол відвернувся, криво посміхаючись до Пітера.