Треба сховати це враження. Адже не годиться, щоб хтось скористався з твого страждання…
Вони зупинилися там, де круті схили пагорбів підходили до берега, вістуючи вузький звір попереду; річка тут швидше струмилася між каменів, а землю навіть французькі селяни вважали непридатною для обробітку. Трохи вище за течією незграбно громадилася мальовнича група величезних сірих валунів, немов стадо кам’яних слонів на водопої. Бела вибрала над берегом місце, маленьку рівну галявинку під буком, де були й притінок, і сонце; вклякла й заходилась розпаковувати кошики. Саллі й Кетрін їй допомагали. Пол дістав дві пляшки вина та бляшанки кока-коли й поніс їх у воду охолодити. Дівчатка йшли слідом, потім поскидали сандалі й обережно ступили, повискуючи, в мілку протоку, що бігла серед каміння. Тимчасом Пітер із сином пройшли трохи далі. Пітер, здається, мав зо дві вільні хвилини, щоб погратися в батька, оскільки все, що хотілось, було висказано, про бізнес подбано і ранкове самоутвердження завершено.
Пол скинув черевики та шкарпетки й з комічною методичністю як підстаркуватий турист на морському пляжі, закасав холоші; він рано посивів, а шпакувата, майже обскубана борідка скорше нагадувала моряцьку, ніж письменницьку. Він шкутильгав за Кандідою та Еммою, промацуючи дно ногами й перевертаючи каміння в пошуках раків. Усі жінки стояли під буком. Саллі розстібала блискавку на штанях, спускала їх і, переступаючи ногами, зняла, потім скинула коричневу майку. На ній було те ж саме бікіні, в темно-синю та білу квітку, з мідними кільцями на струнких стегнах та на спині між бретельками, ледь видніли горошини грудей. Шкіра не пасувала до кольору купальника — мала б бути темнішою. Знову не можна не зауважити. Вона плавною ходою попрямувала до Пітера та хлопчика, які стояли на валуні ярдів за п’ятдесят. Бела з Кетрін сходили на залитий сонцем берег до Пола та дівчаток. Блиск і хлюпання води під ногами; бабки й метелики, жовтець, стокротки і якісь маленькі голубі квітки, схожі на небесні бризки. Голоси, рухи. Калейдоскоп: трусони — і все зникне. Веснянкувато-молочна шкіра усміхненої Бели, відсутня посмішка під крисами бриля, котрий має дірочки, решітку на наголовнику. Ядра, електрони. Як у французького художника-пуентиліста атом означав усе. Перший за ввесь день насправді прийнятний острів. У родинному колі, де панують діти.
— Тут так гарно, — горлала до них Кандіда із своєю звичайною невимовно розсудливою владністю. — Не заважайте нам. Ми ще не хочемо їсти.
— Шкода, що я не б’ю дітей, — прошепотіла Бела.
Кетрін з усміхом роззувалася.
Наступний острівець з’явився п’ятьма, а може, й десятьма хвилинами пізніше, Пол упіймав крихітного рака. Чарівна недоладність; миттєвий образ тут же розпався. Всі оточили Пола, який перевертав один камінь за другим. Кандіда й Емма щоразу верещали від передчуття, незалежно від того є під каменем рак чи нема, а потім кликали назад Пітера, Саллі й Тома. Полювання всерйоз. Пол вихопив трохи більшого рака і тримав його в руці, саме на часі, щоб показати новим глядачам. Боже, який! Фантастика. Кандіда бігом повернулася від стоянки під буком з похапцем випорожненою пластмасовою коробкою. Пітер зайшов у воду біля Пола. Відмінно. Змагання. Гра. Саллі взяла Тома за руку, підвела до коробки і показала, що ловить тато. Хлоп’я витріщило очі, потім відсахнулося, коли один з раків спробував вистрибнути. Саллі нахилилася, обняла дитину за плечі. Як перебивна картинка на чайній чашці епохи Реґентства; вособлення Віри, Надії та Милосердя; для тих, кому не досить просто чаю.
На стежці, якою вони прийшли, з-поміж дерев виникла постать селянина, що йшов на риболовлю, в гумових чоботах, вилинялих джинсах та брилі з чорною биндою; це був рум’яний чолов’яга, який не звертав на них найменшої уваги. На одному плечі він ніс бамбукову вудку, на другому — вилинялу світло-зелену полотняну сумку. Пошуки раків на хвильку припинилися; всі застигли, чоловіки при цьому мали досить-таки безглуздий, по-хлоп’ячому винуватий вигляд, буцім вони без дозволу залізли в воду, так само, як і діти, котрі немов відчували, що цей непроханий гість несе незрозумілу небезпеку. Але він спокійнісінько проминув стоянку і підходив до них залитою сонцем травою. Прямував угору проти течії. Стало видно, що він зизоокий. Селянин торкнувся пальцем крис бриля: