— Месьє, медам!
— Бонжур, — відповів Пол. — Хай щастить!
— Мерсі.
Й чоловік флегматично попростував далі в бік валунів та миршавих дерев біля звору. Щез, але залишив осадок, нагад про те, що це чужа країна з власним життям і звичаями. Можливо, просто через те, що то був справдешній рибалка, він мав певне призначення в ході дня. Дачники поверталися до своїх забав. Тільки Кетрін стежила за голубою плямою джинсів, аж поки вони остаточно зникли.
Потім вона вийшла з води, неначе рибалка тяг її за собою, стромила мокрі ноги в полотняні черевики й неквапом пішла, вдаючи, що розглядає квіти, спиною до знайомих голосів. О, яка краса! Цур, на цей вечір він мій! Покваптесь, будь ласка, вже час. Добраніч усім. Добраніч. Добраніч. Вузька стежка вилася навколо першого великого валуна, який лежав наполовину в воді, наполовину на березі й заступав шлях. Згори Кетрін озирнулася на своїх. Чоловіки тепер працювали в парі: Пітер піднімав камені, а Пол хапав раків. Бела ліниво вийшла з води й подалася назад до стоянки під деревом. Сховавшись у холодку, вона зняла бриль і втомленим рухом пригладила волосся.
Кетрін спустилася з валуна й зникла з очей. Далі стежка зав’юнилася серед кам’яного стада, трохи вирівнялась, потім круто взялася вгору, знову гублячись поміж дерев над річкою, яка стала тут бурхливою. В околиці це місце називали Premier Sout, «Перший стрибок»; це був майже водоспад, стиснений потік води, чудове місце для форелі. Кетрін насилу зійшла до довгастої заводі по той бік валуна: прохолода, глибінь, мох, папороть. Над заводдю короткими яскраво-жовтими зиґзаґами перелетіла плиска. Під кручею дівчина сіла на камінь, утупилась очима в спокійну темно-зелену воду; плями, сонячні брижі, танцюючі комахи, птах зі своїм неспокійним хвостом. Вона підняла прутик і, пошпуривши його в воду, дивилася, як він пливе, набирає швидкости, затягується в потік і зникає в суточках водоспаду. Його більше нема. Його більше нема.
Тепер Кетрін сиділа, трохи скулившись, наче від холоду, обхопивши себе руками. Заплакала. Здавалось, без всяких емоцій. Сльози поволі народжувалися в її очах і збігали по щоках під темними окулярами. Вона не робила найменшої спроби їх витерти.
Бела гукнула з-під дерев; біля неї на картатій рожевій підстилці було розкладено ковбасу, батони, ножі, дорожні склянки, яблука й апельсини, три чашечки шоколадного мусу для дітей.
Кандіда закричала у відповідь:
— Мамо! Ми ще не готові.
Але Пол щось тихо сказав їй; Саллі обернулася, її біла постать замигтіла у верболозі; потім Емма, менша дочка, пробігла мимо, та й малий Том припустив, неначе все могли поїсти без нього. Відтак до Бели посунули чоловіки та Кандіда, яка несла коробку з сімома впійманими раками, нарікаючи, що якби ще один, то на вечерю кожен дістав би по одному; після ленчу треба буде ще половити. Так, так, звичайно, вони половлять. Але всім хочеться їсти. Пол згадав про вино, що охолоджувалось у воді, повернувся за ним, узяв пляшку Muscadet-Sur-Lie, а друга, Gros-Plant, могла й почекати.
— Кому кока-коли, підніміть руки!
І діти, й дорослі напівлежали навколо підстилки. Лише Пол стояв і крутив у руках коркотяг. Коли Саллі нахилилася вперед, щоб налити дітям кока-коли, Пітер ляснув її по сідницях:
— Оце життя!
— Ти здурів!
Він поцілував її голу спину і підморгнув Томові.
Аннабела гукнула:
— Кет? Їсти!
Потім загукали Кандіда й Емма:
— Кет! Кет!
— Облиште. Вона прийде, коли схоче.
Емма занепокоїлася:
— Але тоді може нічого не залишитись!
— Бо ти ненажерлива свинюка?
— Я не свинюка.
— Еге ж, свинюка.
— Кандідо!
— Вона справді свинюка!
Кандіда схопила сестру за простягнуту руку:
— Спочатку гості.
Бела втрутилася:
— Серденько, потримай татові склянки під вино.
Саллі, яка сиділа навпроти, посміхнулася Еммі; Емма — симпатичніша дитина, скромніша і спокійніша; може, зрештою, лише за контрастом зі своєю псевдодорослою сестрою. От якби тільки Том… вона мастила йому хліб паштетом, а він сидів і недовірливо спостерігав.
— М-м… На вигляд це делікатес.
Емма запитала, чи можна погодувати й раків. Пітер засміявсь, вона образилася. Кандіда пояснила їй, що вона дурка. Бела звеліла Еммі посунутись і сісти поруч. Тепер образилася Кандіда. Пол звернув погляд нагору, в бік валунів, а потім — униз, на Белу. Та ледь помітно кивнула.