— Поле, слово чести, я щоранку… — Кет замовкла. Вони сиділи поруч, утупившись у воду.
Пол промовив м’яко:
— Ми тут не винні, Кет. Це через діточок. Стаєш дбайливим як квочка. А вони справді не розуміють.
— Я стараюсь. Особливо з ними.
— Знаю.
— Це просто повна втрата сили волі. Почуваєшся у владі першого-ліпшого зауваження. Того, що стається. Знову сумніваєшся в усьому. Шукаєш причини. Чому він? Чому я? Чому так? Скрізь «чому», «чому»…
— Шкода буде, якщо не напишеш усього цього.
— Не можу. Неможливо писати про те, чим живеш. — Кет викинула у воду недопалок, потім раптово спитала: — А ви з Белою не боїтеся, що я могла б заподіяти собі смерть?
Пол, помовчавши, перепитав:
— А слід боятися?
— Ні. Але ви не думали про те, чому я цього не зробила?
Він уперше замислився над її запитанням.
— Ми на це й сподівалися.
— Мені здається, це означає що я собі подобаюсь. У новій якості. — Кет глянула на Пола: римська голова дивиться в воду; мудрий сенатор, він жалкує, що прийшов за нею. — Далебі, мене треба набити. Дорікнути, а не вмовляти.
Пол озвався не відразу:
— Шкода, що ми такі різні люди.
— Я тобою не нехтую, Поле.
— Не мною, так моїми книжками.
— Маєш тисячі щасливих читачів. І я б не заздрила так Белі, якби нехтувала тобою.
Він потупив очі.
— Ну…
— Не скромничай. Адже ти знаєш, що ви працюєте.
— На свій кшталт.
— Я знаю, який з Бели деспот. У глибині душі.
— Інколи.
— Ми насправді не сестри. Просто два різновиди непримиренності.
Пол осміхнувся:
— Два різновиди тортур. Не даєте голодному наїстися.
І так само, як не можна було не посміхнутися на зумисну наївність Бели (справді, які гарні рожеві сорочки), тепер за посміхом ховаєш подібну образу: за те ж саме відвертання очей, за те, що тебе залишено без допомоги, за нетерпіння. Красиві слова про причастя, а в дійсності на думці тільки хліб та вино.
Кет звелася; він також устав і пошукав її погляд за темними окулярами.
— Ми обговоримо це, Кет. Коли гості поїдуть.
Вона зненацька обняла його й відчула, як Пол здригається від несподіванки. Обличчя Кет на мить сховалося в нього на плечі, його руки несміливо обгорнули її. Він поплескав своячку по спині, потім торкнувся губами маківки. Бідолаха розгубився, й Кет подумала: суко, акторко, спокуснице, — на біса ти це зробила? Й дурка: який же єпископ носить з собою вибухівку… або тримає її в своєму соборі?
Милий бугай: це жорстоко — зарізати таке неперевершене теля.
Кет відхилилась і посміхнулася йому просто в спантеличені очі; потім зітхнула, наче зовсім зелена юнка:
— Ото щастя мусульманкам.
Аннабела сиділа, прихилившись спиною до стовбура бука, мати-богиня, простоволоса, боса, в легкій блузці. На колінах у неї лежить голова Кандіди, що випила добру склянку вина і тепер розляглася та спить. Бела раз по раз гладить її по голові. Саллі розташувалась осторонь, на сонці, і лежала навзнак на траві, поруч з нею пляшечка крему «Ambre Solaire». Хвилі його пахощів сягали аж до того місця, де відпочивали чоловіки. Пітер лежав обличчям до Пола, який ніяк не міг умоститися. Двоє менших дітлахів будували в воді загату з камінців. Кет сиділа, спершись на руку, між Пітером та Аннабелою й стежила за маленькою рудою мурахою, що продиралася з крихтою хліба крізь трав’яні хащі. В склянки з-під вина тепер налито каву з термоса.
Пол у загальних рисах описував дивні міщанські взаємини Англії та Франції. Ще з часів мілордів типовий приїжджий з Англії тут завжди був освіченим, досить заможним і неодмінно консерватором, а відтак склалось уявлення про англійський вибагливий добробут, снобізм у їжі, вині та всьому іншому, а Франція — відмінне місце для того, щоб забути всі знегоди життя в суто пуританській країні, хоча само собою з іншого боку пуританське начало дозволяло при цьому з глибоким презирством ставитись до їхнього політиканства та сміховинного наполеонівського бюрократизму, тож нічого дивного в тому, що ми прославились своєю віроломністю. Ми не усвідомлюємо того, що найбільш архіцентралістська нація в Європі — саме англійська, тобто, хто ще так, як британці, плазує перед лондонським способом життя? Спробуй-но впіймай на цьому того ж француза-жабоїда. Хто ще так, як ми, мавпує всіх у поведінці, мові, одежі? Подивіться хоча б, як французи дбають лише про кухню та якість продуктів, тоді як нас тільки і обходить, чи слушно, правильно зодягнені інші відвідувачі і чи гарні та чисті ті кляті столові прибори. Ми жахливо плутаємо…
— Слухайте! — перебила його Бела: — Іволга.