— Ні! Ні! — казав Сухобрус, тріпаючи головою.
— Треба додому йти! — обізвався Дашкович.
— Ні! — тріпнув головою Сухобрус. — От тобі умирозуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю — слідує — воскресенія мертвих і жизні будущаго віка, амінь! — промовив Сухобрус слова «Символу віри».
Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.
— А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? — знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша. Її швидко одгадали, що не родивсь і вмер — Адам, родивсь і не вмер — Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в Біблії.
— О уми! Ото розуми! Одгадали! — хвалив їх Сухобрус.
Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й
спинивсь коло картини Ноя з синами.
— Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? — промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ноє».
— Е! У вас, бачу, гітара є! — промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. — А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, — сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.
— Я колись співала, та вже позабувала, — промовила кокетливо Марта. — Просіть сестру.
Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
— Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! Починай української!
І Дашкович сміливо почав тенором «Вийди, дівчино! Вийди, рибчино!». Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать «Сизого голубочка». Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.
— Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень «Горлиці»! От пісня! — говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлиці» дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.
— Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, — просив Сухобрус.
І всі разом заспівали «Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?».
— Ой, не співайте, бо буду плакати! — просив Сухобрус, переслухавши пісню. — Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!
Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться, а вони всі співали «Взбранной воєводі» та «Многая літа.».
В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
— Дашковичу! Чуєш? — промовив Воздвиженський.
— «Час додому, час! Забарилися!» — затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з’явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.
Студенти ввійшли в монастирську браму, де стрілось їм кілька перекупок з кошиками в руках. Двері в корпусі були вже одчинені. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на ліжка, змучені днем і ніччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кімнати, приклав палець до лоба, довго думав і сказав:
— Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелізти доконче в мій садок, зайти до моєї господи несподівано й негадано в таку пізню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус під впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духів. Йому і в голову не прийшло, що діло сталося дуже просто й випадком.
— Щось буде! — все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. — Дочки! Готуйтесь до весілля! Ось що буде! — промовив батько весело до своїх дочок і пішов спать.