Вже готували на стіл вечерю, як Дашкович тільки згадав, що він не перепросив купчихи, котрій обдер цілий бік. Він нахилив голову, насупив брови, підняв один палець вгору. Всі ждали од його якогось дуже цікавого слова. А він, постоявши трохи на однім місці, простятся до того кутка, де сиділа купчиха, і почав просити в неї пробачення. Купчиха осміхалась, говорила: «Нічого, нічого — те! То в танцях звичайна річ». Але в думці вона кляла філософів. Сукня була дуже дорога й модна; її уста осміхались ласкаво, а очі лаяли, аж горіли!
— Що це ти так пізно схаменувся? — спитала в його жінка.
— Коли я тоді якось задумавсь! — промовив Дашкович. — Мені зовсім не в думці оці танці! Більше я тобі не танцюватиму! Нехай танцюють молодші за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарікання, він мусив після вечері знов танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жінка, а перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердіша філософія. Степанида таки так вганяла свого філософа, що піт лив дощем з його високого чола, а чорні кучері аж поприлипали до висків.
Тим часом поважні гості, встаючи з-за карточного стола, сміялись з Воздвиженського, що він страшенно програвся в карти. Марта почула те, і її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає в карти, одначе квапиться грати. Марта підступила до Воздвиженського й шепнула йому на вухо: «А що, чи багато карбованців продув у карти?»
Її різкий, неспокійний голос, її насуплені густі брови дуже вразили Воздвиженського. Він давно вже постерігав тверду вдачу своєї жінки. Сміливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
— А тобі нащо? — тихо, але сумно спитав він у Марти.
— Як нащо? Хіба я не маю права тебе спитать? — сказала вона тихо й одійшла од його. Вона сіла невесела та все поглядала на той столик, де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Він сердився, вгонивсь в азарт і тим ще більше програвав. Партньори почали сміятись, що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованців десять. Марта не пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
— Степане Івановичу! Пора нам додому! Мені чогось нездорово.
— То йди собі, а я трохи пограю.
— Не піду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за твою жінку.
Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очі, стулені міцно губи показували, що вона хоче постановить на своєму.
— Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду незабаром.
— Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсім здорова! — промовила вона, і голос її проти волі став твердішим і звернув увагу гостей. Дехто підступив ближче до стола і прислухався.
— Чого ти причепилась до мене! — промовив Воздвиженський до неї.
В Марти лице спахнуло рум’янцем од тих слів мужа.
— Не піду я сама, й з місця не рушу, доки ти не підеш зо мною! — промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею додому.
Дашкович бачив ту сцену і тільки думав: «Ну, Марта! Ну, характер. Слава тобі Господи, що моя жінка не така!» Воздвиженський тільки що переступив поріг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим рядном.
— І скажи ти, на милость Божу! І нащо ти граєш в карти, коли ти більше програєш, ніж виграєш? — спитала вона так сміливо й наважливо, неначе судила його судом.
— А тобі яке діло, що я там в карти граю, чи що? — обізвався Воздвиженський.
— Як то яке діло! Як то так! То мені нема діла до того, що мій муж робить?
— А нема тобі діла! Твоє діло он! Дитина, колиска та кухня!
— Мені нема діла! — крикнула Марта, і її великі очі стали ще більші, а лице зблідло. — Є мені діло! — промовила вона голосно і з тим словом так стукнула по столі рукою навідлі, що ніби тому не можна було ні кришки не вірить. Вона стояла серед зали, висока, рівна й люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жінка має не тихенький голосок, не дівочий, медовий, а здоровий, енергічний голос і велику силу характеру. Він хотів зломить її.
— Чого ти кричиш на мене? — гуркнув він басом.
— Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав мені його до рук? Чи я знаю, що ти маєш і скільки маєш?
— Нащо тобі моє жалування?
— На те, що я твоя жінка, а ти мій чоловік. Я повинна знати, що ти заробляєш і що маєш. Я й досі за твої гроші й одежини собі не справила, гостинця собі не купила! Я не бачила й які твої гроші, а ми живемо на мої гроші, що наймаємо нижній етаж.
— Чого ти до мене причепилась! Я тобі не буду ні в чому давать одвіта!