— Ба будеш! Ба мусиш! — промовила вона так твердо, наступаючи до його, що він мусив оступиться назад. Він побачив, що не переможе її словами й криком.
— Йди спать! — промовив він спокійніше. — Завтра буде доволі часу. Наговоримось, коли схочеш.
— Спать я піду, а ти в карти грошей не програвай, а коли програєш, то потроху. Свої гроші давай мені до схованки, бо я господиня в домі, я хазяйную; мені треба розміркувать, скільки стратить.
— Еге! То ти собі понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..
— Не видумуй! Я маю розуму більш за тебе! Я знаю, що пошить і без чого можна обійтись.
— Ну, Марто Сидорівно! Візьми лучче гітару та заспівай мені «Сизого голубочка» або «Соловейка»!
Ці слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабінету і пішла до своєї кімнати. А Воздвиженський довго ходив по хаті та все думав, як то трудно постерегти жіночу вдачу. «А я думав, що вона добра, як янгол, що вона буде покірненька, богомільна, як купчиха, буде грати та романтичні пісні співать».
Вже перед світом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий, тривожний. Думка про те, що він дуже помилився в характері своєї жінки, не виходила з його голови навіть у сні. Вперше тільки після вінчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому було дуже цікаво побачить, яка-то вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворі сіріло осіннє небо, закрите важкими темними хмарами, сірів рідкий туман над мокрою землею. Наймичка принесла шипучий самовар і поставила на столі. Двері з Мартиної спальні одчинились, і вона вийшла в широкій сукні й білій блузі. Чорна густа коса обкручувала голову по-сільській і була пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно було спокійне, але люте, як і вчора. Великі очі дивились сміливо й неласкаво, великі брові не підіймались вгору і нависли на очі. Ямочка між бровами не розгладжувалась. Вона сміливо підступила до стола, налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплі чаю перескочили через криси і полились на мисочку. В руці не простигло вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; він боявся, що вона не буде говорить. Але Марта була не з таківських: вона говорила, й говорила багато, а як більше сердилась, то більше давала волі своєму язикові. Голос її був твердий, неласкавий, він все переходив на самі нижчі тони.
— Чи ти й досі на мене сердишся після вчорашнього?
— Нема мені часу сердиться, — промовила вона рівним твердим голосом.
В другій кімнаті писнула дитина. Марта побігла туди й забавила дитину. Звідтіль вона побігла до пекарні, переговорила з куховаркою, вислала її на Житній базар. З пекарні вернулась знов до стола й налила на ході чоловікові другий стакан чаю, не присідаючи до стола. Потім вона покликала горничну й звеліла їй прибирать в покоях. Вона ходила по хатах і командувала слугами, мов той воєвода військом. Під її оком, під рукою все приймало чистоту, все було в домі на своєму місці. Порядок виникав, де тільки ступала її нога кілька ступенів. Вона не присідала до стола й не пила чаю.
Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабінет. Безладдя в кабінеті пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського життя в Воздвиженського в номері. Все лежало не на своєму місці. Книжки валялись на постелі й на подушках; одна подушка валялась на землі.
— Не зачіпай лишень там нічого! Я не раз просив тебе, щоб ти не перекидала моїх паперів.
— Як же не зачіпать, коли тут гидко глянуть.
— Нехай буде гидко! Що тобі до того! І не прибирай там, і не зачіпай! Ото яка чепуруха вдалась.
Невважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збирати книжки, складать їх докупи на стіл. Воздвиженський вбіг до кабінету.
— Не зачіпай, кажу тобі! В мене все лежить на своєму місці. Ти мені помішаєш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох, Марта вийшла з кабінету.
Упоравшись, вона сіла до стола й пила чай. Воздвиженський прибрався і йшов на лекцію, запихаючи в кишеню свої жовті лекції, од котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком, як і завжди вона робила, коли він куди виходив. В його на шиї не було галстука, а з-під жилетки виглядав шматок білої сорочки.
— Подивись лишень на себе в дзеркало та тоді вже вийдеш з дому, — сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав’язав шию.
Воздвиженський пішов на лекцію. На лекції з його думки не виходило гнівне й люте жінчине лице.
«Так оце та смиренна, богомільна купецька дочка! — вертілось у його на умі. — Так оце та Марта, що виросла під впливом “ Печерського патерика” й чудовної Братської ікони Богородиці?»