- Має.
- А де ж вони?
- Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…
- А чом же вони тепер не сплять?
- Бо вони за день виспались, а тепер граються. Пауза.
- Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик - се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.
- Не можна, Петрик слабий…
- А я йому занесу яблуко…
- Не можна,сказала.
- Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..
- Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.
- Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
- Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..
Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.
- Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди… а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. "Зараз!" - вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.
Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те "зараз" таким невдатним басом, однатс йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика… А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода бiла та довга аж до п'ят… руки… Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi - такi руки в Хо… конче такi… Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: "А подивись, а подивись!" Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi… i весь холонем Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє… то Хо… Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло… - Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!..- розтинається голос материн й будить, як зi сну, хлопця.
Марина ставить хлопця на молитву.
- "Отче наш, що на небi…" - непритомно проказує вiн за нянькою, а сам дивиться вбiк, на вiкно. "Нехай буде воля твоя, як…" Ой, там щось руками маха, аж по вiкнi шкряба! - тремтить хлопець.- "Хлiб наш щоденний…"
- Нянько, там щось дивиться в вiкно… я боюсь…
- Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу… Ну, проказуйте знов: "Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi…"
Але хлопець уже не слухає няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна. Те вiкно притягує його увагу, захоплює всi думки, запановує цiлою iстотою дитини. У вiкно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних iстот, усяких див, повна страхiття… I все се тиснеться до вiкна, зазира в хату, ось-ось пролiзе крiзь дiрку в розбитiй шибцi або з лускотом вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом…
Аж ось i лiжко. Хлопця роздягнено, вiн кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось i гасить свiтло.
- Марино, посидь бiля мене… я боюся…
- Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас…
В хатi стає темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо. Так тихо, що навiть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м'якому. Ураз… трiсь!.. Що се? Увага хлопця збiльшується до можливих границь… Уся кров збiгається йому до серця, серце почина бити на гвалт… О, знов щось зашелестiло, зашкрябало… То - Хо. Ось у чорнiй, як чорнило, пiтьмi виразно бiлiє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухi пальцi… Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову пiд подушку, скорчується пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим… щоб "страх" не мiг помiтити його… Вiн затамовує навiть вiддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi…
А тим часом чує вiн, що бiля лiжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей…
Холодний пiт вiд голови до п'ят облива дитину, божевiльний жах побiльшує зiницi, вiдбира голос, деревить тiло… I довго так лежить бiдне хлоп'ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарештi змордовану офiру полохливостi…
- Хе-хе-хе! - смiється Хо пiд вiкном, де лежить хлопець.- Хе-хе-хе! I жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спiзнається з почуттям страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього… Зросте дитина, змужнiє, i багато сил, вартих кращої долi, змарнує на боротьбу зi страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! - хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.
III
Наближається пiвдень, червцевий пiвдень, повний спеки й свiтла. Свiтло хвилями ллється з неба, сповняє повiтря, несито пожира тiнi на землi, заганя їх пiд дерева, кущi, у гущину. На що вже бувають таємничi холодки, а й туди хоч тоненькою цiвкою протиснеться воно i смiється, раде, що знайшло i там свого ворога - темряву… Тiльки в ту альтанку, що пiд старезним волоським горiхом у садку, не пуска його дикий виноград, звившись тiсно й щiльно в одну зелену стiну. Вже що не робить свiтло: i зайчиком плигає бiля альтанки, пробившись крiзь листя горiха, i золотою сiткою пада на землю, i мигтить, i переливається, намагаючись присунутися ближче до темного закутка - та ба! Нiяк не може. Стало на порозi альтанки, зазирає туди, а ввiйти - дзуськи! Однак воно помiчає, що альтанка не порожня. Там, на зеленiй лавцi, обкладенiй дерниною, сперши голову на руки, сидить бiлява панночка з смутним обличчям. Бiдна! Скрiзь тепер весело, ясно, свiт божий скидається на рай - а вона сумує. Потiшити б її, попестити, та нiяк увiйти, бо та темрява розперлася в альтанцi, мов панi яка,- i не пускає. На щастя, панночка нервовим рухом зриває листок виноградний, зробивши тим маленьку шпарку в зеленiй стiнi. Зрадiлий пустун скаче промiнням у шпарку й трапля просто на стiл, наткнувшись на якийсь папiр. Що воно за диво, папiр отой? Придивляється до ного й читає збоку: "Iнспектор шкiл народних". Пустун трохи злякався, перечитавши титул такої важної особи, бо почувається до деяких провин школярських, але незабаром осмiлюється й пробi га змiст паперу. В паперi стоїть, що панна Ярина Дольська наставляється на вчительку в село С. Учителька! Адже й вчителька маi право картати! I промiнь кидає на дiвчину винуватий, благаючий погляд. Однак обличчя дiвчинине, блiде й делiкатне, з виразом смутку та внутрiшньої боротьби, не має в собi нiчого грiзного, що заспокоює й осмiлює пустуна настiльки, що вiн почина гратись iз грубою золотою косою дiвчини, цiлувати її повнi уста, брови, зазирати в великi сивi очi. А паннi Яринi не до пестощiв. Вона вiдсувається вiд докучливого променя й схиляється над папером, читаючи його, може, в сотий раз. Так, сей папiрець дорого коштував їй! Щоб здобути його, вона мусила насамперед зчинити боротьбу з собою, зi своїми звичками, поглядами, традицiями; мусила посваритись iз батьком, якого так кохає, довести до слiз та нарiкання матiр. Але се була тiльки прелюдiя, i поки тяглася вона - дiвчина почувала в собi силу боротися й перемогти. Тепер же, з папiрцем сим, мусить початися акцiя, так нетерпляче очiкувана акцiя… i дивна рiч! Панна Ярина в сю рiшучу й важну хвилину почуває, що сили її меншають, слабнуть, що вона вже не здатна до боротьби. Невже в неї стало енергiї тiльки на прелюдiю?
Панна Ярина складає руки на столi й безсильно опускає на них свою русяву голiвку.
Колись вона була щасливою дитиною, коханою одиначкою багатого дiдича. Одягнена в оксамит i шовк, пересвiдчена, що найдрiбнiшi забаганки її будуть заспокоєнi, оточена роєм услужних бонн та служебок, вона стрибала по великих кiмнатах палацу, по тiнистих алеях батькiвського парку. Незабутня пора!
Одно тiльки дратувало Яринку, робило їй навiть прикрiсть - се заборона бавитися з селянськими дiвчатами та хлопцями… Фi! "Хлопськi дiти!" - якi в них манери, яка груба мова, яка моральнiсть! Адже то "бидло", а не люди! - чула вона навкруги. Однак мала Яринка, пiд впливом оточення, мало-помалу оговталася з такими поглядами, ба й сама стала в такi вiдносини до "бидла", у яких були батько та мати. Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. Навiть бiльше. Вона сердечнiше вiдносилася до справжнього бидла, нiж до тої "нижчої раси". Коли для забави панночки приводили перед ганок мале телятко або вiзник приносив щенят, Яринка обiймала їх, цiлувала, пестила, знаходила "чудовими", тодi як на дiвчину, дочку наймички, не звертала вже найменшої уваги, наче то була не людина, а кiлок, забитий на свому мiсцi. Словом - Яринка стала панночкою, як i її приятельки, сусiдки з iнших сiл.