— Та нащо ті гроші? — огризнувся Чак, коли дівчина почала кричати на нього. — Замовкни! Ми заробимо навіть більше... Навколо купа грошей!
Вони влаштувалися на роботу збирачами апельсинів і цілий тиждень гарували на спеці, доки не нашкребли тридцять доларів на двох, потому звільнились і продовжили свій шлях до Маямі.
Вони придбали квитки і дещо попоїсти, на цьому гроші майже закінчилися. Зараз у них не було ні копійки, а Меґ відчувала страшний голод. Вони вже дванадцять годин не мали й ріски в роті. Останнє, що вона з’їла, був жирнючий гамбургер, але дівчина ні хвилини про це не шкодувала. Таким було її життя: брудним, голодним, бездомним. Та все ж так було значно краще, ніж жити у похмурій в’язниці під наглядом батьків.
«Не біда, завтра щось з’явиться», — подумала Меґ. Вона беззастережно вірила у Чака. Дівчина знову лягла спати, та за мить підхопилась.
Хтось ходив кімнатою унизу!
Меґ чітко чула рипіння шкіряних черевиків. Серце її калатало. Вона безшумно підсунулася до Чака, взяла його за плече й обережно потермосила.
— Чаку!
Він застогнав, скинув її руку і почав відвертатись, але вона знову потрясла його.
— Чаку!
— Ой, та на бога! — Він прокинувся і ледь підвівся. Від нього смерділо так, що Меґ наморщилась. — У чім річ?
— Там унизу хтось ходить.
Тримаючи його за руку, Меґ відчула, як ураз напружились сталеві м’язи, і впевненість повернулась до неї. Фізична сила Чака справляла на неї неабияке враження.
— От послухай! — прошепотіла Меґ.
Чак скинув її руку й звівся на рівні ноги. Безгучно рухаючись, він підійшов до дверей та обережно прочинив їх. Меґ дивилась на його широку спину. Його зібрана поза і спокій тамували її страх. Чак довго прислухався, потім зачинив двері й підійшов до неї.
— Так... маєш рацію. Там унизу хтось є... може, коп.
Меґ витріщилася на нього.
— Коп?
— Ми незаконно вдерлись у чужу власність. Якщо якийсь доскіпливий коп.... — Чак закусив нижню губу. — Нас можуть кинути за ґрати за бродяжництво.
— Але ж ми нікому не шкодимо... бродяжництво?
Та Чак уже не слухав. Він дістав із кишені штанів якийсь предмет і сунув його до рук Меґ.
— Заховай собі в штани. Копи не повинні знайти це у мене.
— Що це?
— Ніж, дурепо.
Чак підійшов до дверей і обережно прочинив їх. Меґ бачила, як він вийшов і став на самому вершечку сходів. Дівчина задивилась на руків’я ножа з хромованою кнопкою, її палець мимоволі торкнувся кнопки. Сім сантиметрів блискучої сталі випорснули з руків’я. Меґ підскочила від несподіванки. Вона й гадки не мала, як скласти лезо назад, тож заховала ніж під купою запліснявілих клаптів шпалер на іншому боці кімнати. Потім вона підійшла до Чака. Він жестом наказав їй поводитись тихо. Вдвох вони нерухомо стояли, прислухаючись. Але все, що чула Меґ — пришвидшене гупання власного серця.
— Я спускаюсь, — прошепотів Чак.
Меґ мертвою хваткою вчепилась у його руку.
— Ні!
Чака й не треба було особливо вмовляти. У Меґ навіть промайнула думка, що він так само наляканий, як і вона, і її це трохи розчарувало. Вони постояли ще кілька хвилин, доки не почули чиїсь кроки у кімнаті, ліворуч від зали. До зали увійшла темна фігура. У темряві було видно червоний вогник сигарети, і Чак відчув полегшення. Він був упевнений, ким би не був цей чужинець, він точно не коп. Копи не палять на чергуванні.
— Хто тут? — вимогливо запитав він. Меґ його голос здався різким та грубим.
Хвилинна тиша. Чак із Меґ спостерігали за темною фігурою, що стояла нерухомо. Аж раптом на них обрушився яскравий спалах. Пара змушена була позадкувати. Промінь світла затримався на них десь із секунду, засліпивши пару, а потім ковзнув далі.
— Принеси мені ніж, — прошепотів Чак.
Меґ, спотикаючись, повернулася до кімнати, кинулась до купи шпалер і відшукала ніж.
— Я помітив, що двері були відчинені, — заговорив чоловік знизу, коли дівчина повернулась до Чака. — Тож я увійшов.
— А тепер вийди знову, — проричав Чак. — Ми перші прийшли. Щезни!
— Будинок достатньо великий для усіх нас, правда ж? У мене є із собою їжа, та я не люблю їсти наодинці.
Меґ почула, як забурчав її шлунок. Від самої лише думки про їжу рот наповнився слиною. Вона стиснула Чакову руку. Хлопець зрозумів цей знак. Він теж зголоднів.
— Я думав, ти коп, — вимовив Чак. — Підіймайся до нас.
Вони спостерігали, як чоловік унизу пішов до кімнати позаду зали і повернувся з рюкзаком. Сходами чужак підіймався, підсвічуючи дорогу ліхтариком.
Не випускаючи ніж із руки, Чак чекав на нього. Меґ він заштовхнув назад, до кімнати, з якої вони щойно вийшли. Дівчина лишилася стояти у дверях, серце її неспокійно затьохкало, коли незнайомець піднявся нагору.
Чак свердлив його поглядом. Але все, що він міг розгледіти, — обрис високої фігури: чоловік був на голову вищий від Чака, але худорлявий і не такий широкий у плечах, як він. «Не такий вже він і сильний», — вирішив Чак і трохи розслабився.
— Давай-но глянемо на тебе, — задиристо сказав Чак. — Дай мені свого ліхтарика.
Чоловік простягнув свій ліхтарик. Чак узяв його і спрямував промінь в обличчя чоловіку.
Побачивши його, Меґ заклякла. Перед нею був індіанець-семінол. Вона бачила кількох таких дорогою від Джексонвілля й одразу впізнала це густе синьо-чорне волосся, темну шкіру, високі вилиці та вузькі чорні очі. Чоловікові було десь двадцять три — двадцять чотири роки, він навіть був привабливим, але його кам’яне обличчя, позбавлене будь-яких емоцій, викликало у Меґ тривогу. Одягнений він був у жовту сорочку, поцятковану дрібними білими квітками, темно-сині низькі джинси-гіпстери, а на його засмаглих ногах були полотняні черевики на каучуковій підошві.
Він спокійно дозволив цим двом оглядати себе. Меґ здавалось, що у світлі ліхтаря очі індіанця палали вогнем.
— Хто ти? — суворо запитав Чак, опускаючи ліхтарика.
— Пок Тоголо моє ім’я, — відповів чоловік. — А твоє?
— Я Чак Роджерс... Це моя подружка Меґ.
— Давайте поїмо.
Освітлюючи дорогу ліхтариком, Чак провів індіанця до кімнати. Меґ вже сиділа на рюкзаку в кімнаті, її порожній шлунок аж зводило від думки про їжу.
Пок кинув свій рюкзак на підлогу, опустився на коліна, відкрив його і видобув дві свічки, які одразу ж запалив і поставив на підлозі. Він потягнувся, забрав у Чака ліхтарика й поклав його назад у рюкзак, потім дістав із пластикового пакета смажену курку і кілька шматків шинки.
— Ого! Звідки ти це дістав? — запитав Чак, очі його аж округлились. Він вже не міг пригадати, коли востаннє їв курятину.
Пок глянув на нього.
— А тобі яке діло?
Вміло орудуючи ножем із кістяним руків’ям, індіанець розділив курку на рівні частини.
Вони їли у тиші, відчуваючи варварське задоволення. Меґ помітила, що індіанець увесь час косився на Чака. Але жодного разу навіть не поглянув на неї.
Коли вони закінчили, Чак відкинувся назад, опершись на лікті.
— Чорт забирай! Це було круто! Куди ти прямуєш? Пок дістав пачку сигарет.
— Парадайз-Сіті. А ви?
— Маямі, напевно.
Вони запалили сигарети від вогника свічки.
— Маєш там якусь роботу? — запитав Пок. Він сидів, схрестивши ноги, руки лежали на колінах.
— Знайду.
— Думаєш? — Пок уп’явся поглядом у Чака. — Копи не жалують волоцюг.
Чак напружився.
— Ти називаєш мене волоцюгою?
— А хто ж ти? Ти весь брудний, та ще й смердиш. Меґ затремтіла. Вона була певна, що Чак зараз нападе з ножем на індіанця, а тому дуже здивувалась, що Чак навіть з місця не зрушив.
— Краще бути волоцюгою, ніж нахабним дикуном, — тільки й відповів він. — Думаєш, ти зможеш знайти роботу?
— Мені не потрібна робота.
Чак нашорошив вуха.
— Хочеш сказати, в тебе є гроші?
Пок кивнув.
— Скільки? Десять баксів? Та закладаюсь, навіть стільки немає.