Його нерви забриніли від напруги, коли Джексон, слуга Волбека, із брязкотом впустив щось на кухні.
Волбек узяв наступного листа. На конверті нерозбірливими друкованими літерами було написано його адресу. Він аж поморщився від такого несмаку. Трохи повагавшись, розрізав конверт, дістав звідти складений аркуш паперу для заміток і розгорнув його.
Від написаного все тими ж нерівними друкованими літерами повідомлення його серце шалено закалатало і крижаний холод пройшовся спиною.
ХОЧЕШ ЖИТИ?
Ретельно дотримуйся цієї інструкції:
Сьогодні до 12:00 поклади у цей конверт п’ятсот доларів стодоларовими купюрами і прив’яжи його знизу до телефону-автомата в телефонній будці А у залі очікування в аеропорту.
Інакше — помреш.
Захист поліції? Запитай у Менді Лукас.
Каратель.
Заради своєї майбутньої безпеки поклади цю записку разом із грошима.
Волбек відкинув конверт, ніби той вдарив його струмом. У паніці він підстрибнув на рівні ноги і кинувся через усю кімнату до телефону. Потім зупинився. Серце молотило з такою силою, що він зблід.
— Джексоне! — покликав Волбек і впав на стілець. — Джексоне!
Слуга, який терпів його ось вже десять років, неспішно підійшов до дверей. Він був десь на рік молодший від Волбека, але зберігся не так добре.
— Ви кликали, сер?
Волбек витріщився на нього і, відчуваючи раптову слабкість, усвідомив, що від Джексона не було ніякої користі, та він би ще й, напевно, зрадів, якби з господарем трапилось щось жахливе. Волбек не мав жодних ілюзій щодо почуттів Джексона до нього.
— Ні...ні... Забирайся! Досить витрішки ловити! Повертайся до роботи!
— Так, сер.
Коли Джексон пішов, Волбек примусив себе звестися на ноги. Він пішов до міні-бару і налив бренді. Випивши одним махом, зачекав, доки бренді подіє. Поки він чекав, думки сновигали у його голові, ніби миша, що втрапила у пастку.
Каратель!
Волбек згадав Маккуїна й місіс Данк Бровлер, і ту жінку, яка була коханкою Ріддла, і ту іншу жінку — Менді.
Той убивця був божевільним, а поліція нічого не могла вдіяти! Невпевнено тримаючись на ногах, він повернувся до столу на іншому боці кімнати і знову втупився у лист.
«Можливо, слід повідомити поліцію? Можливо, треба зателефонувати адвокатові? Але що вони можуть зробити? Ні, найкраще, найбезпечніше — заплатити. Він зробить це зараз же! Піде до банку, зніме гроші, потім поїде до аеропорту. Не така вже це й велика сума... п’ятсот доларів — взагалі нічого!»
Пок Тоголо, із рюкзаком за плечима, увійшов до аеропорту і змішався із натовпом подорожніх у залі очікування. Навпроти ряду телефонних будок він знайшов вільне місце і сів, влаштувавши рюкзак між ніг. Ніхто не звертав на нього уваги — він одразу злився із загальним фоном. У залі було кілька індіанців-семінолів у сорочках із квітковим орнаментом та джинсах-гіпстерах; в очікуванні рейсів вони збирались маленькими групками поодалік. Пок розгорнув газету і почав читати спортивну сторінку.
Було трохи за 11:30, коли Волтон Волбек увійшов до зали очікування. Пок багато разів бачив його у «Клубі П’ятдесят», тож одразу впізнав. Він прослідкував, як Волбек пішов до телефонної будки А. Там саме була якась дівчина, і Волбек чекав, нервово озираючись та витираючи шовковою хусткою високі скроні.
Дівчина нарешті закінчила розмову, вийшла з будки і швидко пішла геть. Волбек зробив крок у будку і зачинив скляні двері. Напружена спина видавала кожен його рух. За кілька хвилин він вийшов, крадькома роззирнувся навсібіч і поспішив до виходу.
Пок озирнувся на переповнену залу очікування. Він відчув бажання піти до будки і перевірити, чи на місці гроші, але втримався від цієї спокуси. Він і так ризикував, прийшовши сюди.
Чи розповів Волбек поліції? Чи наказали вони йому слідувати інструкції і тепер чекали, доки хтось забере гроші?
Пок знову озирнувся. Він не помітив нікого, схожого на копа, але це нічого не означало. Якщо Волбек повідомив поліцію, то копи триматимуться подалі, але спостерігатимуть за телефонною будкою, вичікуючи, щоб несподівано напасти.
Індіанець продовжив читати газету. Час від часу люди заходили до телефонної будки А. Гроші, якщо вони були там, мали прикріпити до дна телефону-автомата, тож їх міг знайти лише той, хто напевно знав, де шукати.
Врешті Пок підвівся і неквапом пішов до виходу, де на пасажирів чекали автобуси, щоб відвезти їх до Парадайз-Сіті.
Біля самісінького виходу він раптом зупинився, ніби щось пригадав, пішов назад до телефонної будки на протилежному боці, навпроти тієї, якою користувався Волбек, і зачинився усередні.
Чак подивився на годинник. Була 11:45. Він сидів на ліжку й курив сигарету. На підлозі між його ніг вже лежала невеличка купка сигаретних недопалків.
Меґ сиділа на стільці біля вікна, спостерігаючи за тим, що відбувалось унизу. Вона знала, Чак чогось очікує, але вже навчилась не ставити запитань.
Звук телефонного дзвінка наполохав їх обох. Чак схопив слухавку.
— Чаку?
Він упізнав голос індіанця.
— Так.
— Аеропорт... Телефонна будка А, — сказав Пок і закінчив розмову.
Чак поклав слухавку. Його накрило хвилею приємного хвилювання. Він знав, Пок би не телефонував, якби не був упевнений, що гроші вже на місці. Тож усе йде, як треба!
— Ти підеш прогулятись, — сказав Чак, поглянувши на Меґ. — А тепер уважно слухай. Їдь автобусом до аеропорту. Ти ж знаєш, де автобусна зупинка?
Меґ мовчки кивнула.
— Коли приїдеш в аеропорт, іди до головної зали очікування. Праворуч від входу є ряд телефонних будок. На кожній із них літери: А, В, С і так далі. Іди до будки А. Тепер слухай уважно: треба набрати цей номер, — він дав їй клаптик паперу. — Це номер туристичного довідкового бюро у Парадайз-Сіті. Ти хочеш дізнатись, де у місті безкоштовний пляж.
Меґ слухала, і її очі ставали дедалі більшими від подиву.
— Потрібна причина, чому ти використовуєш будку, — продовжував Чак. — Якийсь коп може запитати про це. Можливо, він захоче дізнатись, що ти робиш у аеропорту. Скажеш, що у відпустці, й подумала, що весело буде подивитись... коротше, скажеш, що любиш аеропорти, — Чак уважно придивлявся до Меґ. — Ніякий коп тебе, звісно, ні про що не питатиме, але ти повинна мати напоготові історію, якщо тобі не пощастить. Це ясно?
Вона кивнула.
— Гаразд, тоді слухай далі. Поки набиратимеш номер, помацай під телефоном-автоматом. Знизу до нього має бут приклеєний конверт. Поклади цей конверт собі у сумку. Зроби так, щоб ніхто цього не помітив. Зрозуміла?
Меґ облизала губи.
— Чому ти сам не зробиш цього? Чому я? — хрипко запитала вона.
Чак прискіпливо подивився на неї.
— Для тебе це проблема?
Меґ затремтіла.
— Ні. Я зроблю це.
— Гаразд. Коли дістанеш конверт, одразу повертайся сюди. Пок стежить за нами. Пам’ятай це.
Меґ повернула до нього обличчя, позбавлене будь-яких емоцій.
— Хто такий Пок?
Чак схвально усміхнувся, кивнув головою.
— Ти швидко вчишся, але пам’ятай, за тобою слідкують. Тепер іди.
Меґ узяла свою потерту сумку і вийшла з кімнати. Чак прислухався до відлуння її кроків дерев’яними сходами й, переконавшись, що вона пішла, збіг донизу, кивнув на ходу товстому індіанцеві за письмовим столом і вийшов на сонячну вулицю.
Швидко пробираючись крізь натовп, він дістався автобусної зупинки. Помітивши Меґ, Чак сховався за прилавком з бананами. Звідти він міг бачити Меґ серед небагатьох людей, що так само чекали на зупинці. Коли приїхав автобус, Чак переконався, що дівчина сіла в нього.