— Так-так. Ви вже це казали, — відповів Лепські, виходячи з кабінету.
Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.
Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали п’ятсот доларів, а підписав його Каратель.
Чак вів «б’юїк» униз курною дорогою і виїхав на один із багатьох пляжів уздовж узбережжя. Піщані дюни робили цей пляж одним із найменш популярних, та попри це там вже стояли інші машини, а у воді хлюпались відпочивальники.
Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.
— Дістала? — запитав він.
Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.
— То ти подивилась? — запитав Чак, помітивши, що конверт відкритий. Він дістав п’ять стодоларових банкнот. — Чудово, — прошепотів хлопець. — Нарешті, грошики!
Меґ тремтіла.
Лист від Карателя випав з-поміж купюр і приземлився на сидіння поруч.
— Це ти теж бачила?
Меґ затиснула кулаки між колінами. Слова не виходили. Вона лише дивилась на Чака, не відводячи очей.
— Куди ти збиралася, лялю? — запитав Чак. — До Маямі?
Дівчина кивнула, потім, зробивши зусилля, вимовила:
— Я не хочу мати з цим нічого спільного! — Її голос був схожий на глухе кумкання. — Я зав’язую із цим! Я нічого не розповім! Обіцяю! Але я зав’язую!
— Ну звичайно ж, — Чак зігнув банкноти і поклав до нагрудної кишені. — Багато намагаються зав’язати... декому навіть щастить. Але це не твій випадок, лялю.
Меґ стисла кулачки, втупивши у Чака божевільний погляд.
— Клянусь! Я нічого не скажу! Просто відпусти мене! Цей індіанець хворий на всю голову! Ти хочеш мати справи з божевільним індіанцем? — вона знову затиснула руки між колінами і почала розгойдуватись вперед і назад. — Чаку! Подумай! Давай утечемо! Він убиває людей! Будь ласка, Чаку, послухай мене!
Великий пляжний м’яч у червоно-білу смужку впав з неба, на мить зупинився на даху машини і гупнувся на лобове скло. Чак і Меґ разом підстрибнули.
Маленький хлопчина у самих лише плавках, бронзовий від засмаги, підбіг, щоб упіймати м’яча. Піднявши круглого, він усміхнувся Чакові.
— Вибачте, містере, — сказав малий, а за мить запитав: — Хочете буцнути?
— Звичайно.
Чак вийшов із машини. Взявши м’яча у малого, він поставив його на піску, а потім буцнув високо в повітря. Із захопленими вигуками хлопчина побіг за м’ячем, який летів аж до моря.
Чак повернувся в автівку.
— Хороший малий, — сказав він. — Знаєш що? Коли я був у його віці, у мене не було м’яча... Та у мене взагалі ні чорта не було.
— Я хочу все покинути! — сказала Меґ, і голос її зірвався на крик. — Почуй мене! Я зав’язую!
Чак підняв записку Карателя, перечитав її, потім поглянув на Меґ.
— Ти хочеш жити, лялю?
Здавалось, Меґ зменшилась у своєму одязі й зіщулилась у кутку подалі від напарника.
— Тобі що, на пальцях усе треба пояснювати? — злився Чак. — Гаразд, так, він божевільний. Тобі не пощастило. Мені, можливо, теж не пощастило. Тікай, якщо вважаєш, що це правильно, але далеко ти не втечеш. Якщо ти вже сплуталась із божевільним індіанцем, то ти вляпалась по самі вуха. Якщо так сильно хочеш втекти — вперед, але спершу спитай себе, як далеко ти заїдеш. Добре, нехай ти дістанешся аж до Маямі. Гадки не маю, як ти це зробиш без грошей, але, припустімо, тобі таки вдасться. Що хорошого в тому, щоб, приїхавши у Маямі, закінчити з ножем у животі або кулею в голові? — Він постукав по записці. — Ти ж це прочитала, так? То запитай у себе: ти хочеш жити?
У несамовитій розгубленості Меґ схопилася за голову.
— Ти мене не залякаєш! Мені байдуже! Я їду звідси!
Чак почав длубатись у носі.
— Знаєш що? Мені стає нудно з тобою. Давай... Їдь уже. Забирайся к бісу з цієї машини, але є одна річ, яку я ніколи не зроблю...
Меґ витріщилась на нього.
— ...я не куплю жодної бісової квітки на твій похорон, — закінчив Чак.
— Привіт, містере!
Малий знову повернувся.
Чак посміхнувся йому.
— Хочете ще раз буцнути, містере?
Чак озирнувся на Меґ.
— Вали звідси... У мене є компанія.
Він вийшов із машини, взяв м’яча і буцнув його високо у повітря і разом із малим побіг до моря. Коли м’яч зупинився, Чак дозволив хлопчикові схопити його, а потім знову перехопив у малого м’яч і знову буцнув його до моря.
Меґ спостерігала за ними.
Самотність, безнадійне майбутнє, позбавлене усього, і страх тримали її у машині.
Вона все ще була там, коли Чак, закінчивши гру в м’яч, неспішно повернувся до авто.
Торгові ятки розтягнулися майже на кілометр уздовж берегової лінії, утворюючи міський ринок Парадайз-Сіті. На ньому продавалось усе, що виробляли місцеві, — від бананів і помаранчів до черепах, молюсків і навіть морських губок. Над кожним із прилавків було веселеньке, різнокольорове напинало. Більшість торгових місць тут належали індіанцям.
Прилавок, за яким стояв Пок Тоголо, ломився від помаранчів. Належала ця торгова ятка індіанцеві на ім’я Юпітер Люсі.
Люсі був веселим чоловічком, схожим на маленький Гумовий м’ячик. Він ненавидів багатіїв, ненавидів поліцію, але був достатньо розумним, щоб триматись подалі від халеп. Усі в порту знали його як «безпечного» чоловіка, бо він ніколи не ставив запитань і не втручався у будь-які справи, окрім своїх власних. Коли Пок прийшов до нього і сказав, що хоче роботу без зарплатні, Люсі не роздумував. Він знав батька Пока. Знав, що у Пока бунтівний характер. Знав, що Пок ніколи не попросив би роботи без оплати, якби тільки йому не потрібно було прикриття. Тож він без вагань погодився.
Коли двоє копів, одягнених у цивільне, підійшли до торгової ятки Люсі, той миттєво з’явився на місці, щоб пояснити їм присутність Пока.
Детективи знали, що завдання їхнє, у будь-якому разі, безнадійне. Вони пройшли майже кілометр під розжареним сонцем, зупиняючись біля кожного прилавка, ставлячи запитання, записуючи імена, але вони знали, що перевіряти індіанців було лише марнуванням часу.
— Це мій двоюрідний брат, — сказав Люсі, виставляючи напоказ у щасливій усмішці свої вкриті золотом зуби, коли детективи запитали про Пока. — Він дуже хороший хлопець, як я. У нас однакове прізвище — Люсі. Він Джо, а я — Юпітер.
Детективи записали імена й рушили далі, розуміючи, що шукають голку в копиці сіна.
Люсі й Пок усміхнулись одне одному.
Детективові Максу Джейкобі, якого відправили перевірити усі навколишні мотелі поблизу Парадайз-Сіті, пощастило трохи більше.
Місіс Берта Гарріс не любила усіх полісменів. Десь із тридцять років тому її впіймали на крадіжці товарів із магазину самообслуговування, і вона ніколи не забуде, як із нею поводився коп, який її арештував. Тож коли Джейкобі з’явився у мотелі «Ласкаво просимо», вона вирішила бути з ним настільки суворою, наскільки зможе.
Вона, як завжди, жувала гамбургер. Місіс Гарріс любила гамбургери, які готував старий Сем — більше цибулі, ніж м’яса, однак навіть вона визнавала, що їсти їх було справою брудною.
— Ми шукаємо індіанця, — заговорив Джейкобі без особливої впевненості, — близько двадцяти п’яти років, густе чорне волосся, високий, одягнений у сорочку з квітковим принтом і темні джинси-гіпстери. — Він уже втридцяте за сьогодні вимовляв цю фразу, однак це поки не дало жодного результату, та Джейкобі не готовий був здаватись... Це робота поліції, повторював він собі. — У вас зупинявся хтось схожий за описом?
Берта відригнула в руку.
— Який він там був?
Джейкобі повторив усе сказане.
Берта замислилась, видихаючи цибулевий дух в обличчя Джейкобі.