— Ваш син хворий, містере Тоголо?
Старий раптом осів на барний стілець і затулив обличчя руками.
— Так, поможи, Боже, нам із його матір’ю... Так, може бути.
Шість
Доки відділок убивств перевертав догори дриґом дві кімнати в мотелі «Ласкаво просимо», Лепські повертався до головного управління.
Під вереск сирен він мчав бульваром, уявляючи себе гонщиком Джимі Кларком на останньому колі заїзду. Якщо й було щось, що Лепські любив найбільше, то це прорізати собі шлях поміж дорогих «роллс-ройсів», «бентлі» та «кадилаків» багатіїв. Йому подобалось, як розкішні, відполіровані до блиску автівки у паніці з’їжджали з дороги, щойно до їхніх водіїв долітав звук сирен. Він блискавкою проносився повз товстосумів, повз їхні товсті багряні пики, повз їхній бездоганний одяг і посміхався їм, по-вовчому оскаливши зуби. Пролітаючи повз напівспаралізованого власника срібного «роллс-ройса», Лепські думав, що це була його компенсація за безрадісну, важку працю офіцера поліції.
Детектив ледве стримувався, щоб не висунутись на повній швидкості з вікна, горлаючи: «Зваліть з дороги!»
Влетівши на подвір’я управління поліції, Лепські вимкнув сирени, обтер обличчя тильною стороною долоні та виліз із автівки. Він уже перейшов подвір’я і почав було підійматися сходами, аж раптом відчув, наскільки втомився.
Він на хвилю зупинивсь і замислився. Лепські раптом усвідомив, що не був удома дві ночі й увесь цей час навіть не згадував про дружину. Він також зрозумів, що спав усього чотири години відтоді, як пішов з дому, та й ті чотири години він провів на розкладачці у відділку.
Похитавши головою, він рушив далі сходами. У відділку сержант Чарлі Теннер саме займався буденними справами заклопотаного поліцейського.
— Чарлі! Ти не забув зателефонувати моїй дружині? — командним голосом запитав Лепські, раптово гальмуючи перед столом Теннера.
— Хіба ж забудеш? — з гіркими нотками у голосі відповів Теннер. — Мені не треба було навіть телефонувати їй. Вона сама весь час мені надзвонювала! Поговори з нею, Томе. Вона займає наші лінії.
— Ага, — Лепські запустив пальці у волосся. — Голос її звучав знервовано?
Теннер задумався над цим, посмоктуючи кінчик кулькової ручки.
— Не знаю, що ти називаєш «знервовано», — врешті відповів він, — але, як на мене, голос її був подібний до тигрячого, коли того в гузно вжалила бджола.
Лепські заплющив очі, але за мить розплющив їх знову.
— Слухай, Чарлі, будь другом. Зателефонуй їй і скажи, що я безупинно працюю. Зробиш мені послугу?
— Тільки не я! — категорично заперечив Теннер. — Мені ще потрібні мої барабанні перетинки.
Лепські видав ніздрями звук, який налякав би найсміливішого матадора.
— Плювати на твої барабанні перетинки. Зателефонуй їй! Хіба я не дзвонив твоїй дружині, коли тебе приперли до стінки? Не дзвонив?
Теннер похнюпився. Він пам’ятав той жахливий випадок: доки він розважався з тією золотоволосою білявкою, Лепські відверто брехав його дружині й цим урятував шлюб Чарлі.
— Це шантаж, Томе!
— То вперед, висунь офіційні звинувачення, — проревів Лепські. — Зателефонуй Керрол і не зволікай, — після цих слів він рушив сходами угору до кабінету детективів.
За кілька хвилин він у присутності сержанта Бейґлера вже доповідав капітанові Терреллу.
— Гаразд, Томе, піди й переговори з цим лікарем... як його — Ваннікі? Якщо цей хлопець справді такий хворий, як вважає його батько, він може бути нашим підозрюваним номер один. — Террелл розвернувся до Бейґлера. — Відправ когось до будинку Тоголо. Можливо, ми відшукаємо його фото і зуміємо зняти відбитки пальців. — Бейґлер підвівся. — Я піду до «Клубу П’ятдесят» і поговорю з деякими його членами.
Спускаючись сходами повз відділок, Лепські помітив Теннера, який відчайдушно махав йому однією рукою, тримаючи в іншій слухавку.
Лепські різко зупинився, загальмувавши на підборах.
— Що там?
— Твоя дружна, — відповів Теннер.
Від одного погляду на страдницьке обличчя Теннера у Лепські зсудомило шлунок. Повагавшись, він вихопив слухавку з рук Теннера.
— Керрол? Я збирався подзвонити, люба. Просто зараз у мене роботи за очі! Я зателефоную тобі згодом. Гаразд?.. Гаразд? Мені просто зараз же треба бігти!
— Лепські!
Голос дружини кулею поцілив прямісінько у мозок Лепські.
Він поморщився, але опанував себе.
— Так... так... як ти, мила? Я тут гарую, як довбаний... Тобто, мила, я зайнятий!
— Лепські! Припини скиглити і послухай мене!
Лепські сперся на стіл Теннера і послабив краватку.
— Кажу ж тобі... Вибач. Я спав усього чотири години відтоді, як ми востаннє бачилися. Я... Чорт забирай! Я зайнятий!
— Якби я хоч на мить засумнівалась у тому, що ти був, є і будеш зайнятий, Лепські, я би з тобою розлучилась, — відповіла на це Керрол. — А тепер, можливо, ти припиниш базікати і дозволиш урешті мені щось сказати?
Лепські вчепився нігтями у стіл Теннера, ледь не пробивши у ньому діру.
— Я слухаю, — тільки й промовив він.
— Я щойно була в Мегітабель Бессінджер.
— Ти віддала їй ще одну пляшку мого віскі?
— Припини вже думати про випивку. Мегітабель знала, що цей Каратель — індіанець! Вона сказала мені, я сказала тобі, але ж ти не слухав! Вона...
— Чекай... Ти віддала їй пляшку мого довбаного віскі?
— Лепські! Скільки разів я просила тебе не лаятись?
Лепські виглядав, наче громом пришиблений, і сержант Теннер інстинктивно потягнувся до аптечки Червоного Хреста.
— Гаразд. То що там передрекла стара алкашка?
— Не називай її так. На твоєму місці я би соромилась називати старих леді такими словами.
Лепські видав звук, ніби хтось намагався завести машину з розрядженим акумулятором.
— Що це було? — навіть Керрол, яка вже звикла до звуків, що, їх бувало видавав її чоловік, занепокоїлась. — Із тобою все гаразд, Лепські?
— Я не знаю.
— Інколи я дуже за тебе хвилююсь. Схоже, ти не здатен концентруватись, а для того, щоб стати сержантом, тобі знадобиться концентрація.
Лепські обтер своє спітніле обличчя.
— Гаразд... ти маєш рацію. Продовжуй... Я сконцентрувався.
— Дякувати небесам! Мегітабель каже... ти точно слухаєш?
У відчаї Лепські до болю наступив сам собі на ногу. Коли він почав підстрибувати на одній нозі, Теннер, який увесь цей час уважно стежив за Лепські, приголомшено відкинувся на спинку крісла, вибалушивши очі.
— Так, я весь увага, — сказав у слухавку Лепські, балансуючи на одній нозі.
— Вона сказала, що Карателя треба шукати поміж апельсинів.
— Поміж чого? — заволав Лепські.
— Не кричи так — це непристойно. Я сказала, що вона сказала, що вам треба шукати цього індіанця між апельсинів. Вона побачила це у своїй кришталевій кулі.
— Побачила? Між апельсинів, га? — Лепські втягнув повітря так, що пилосос позеленів би від заздрощів. — Ну, це вже щось. Вона ж не може помилитись, коли їй приносять такі підношення? Давай подивимося правді у вічі: увесь цей клятий індіанський район просмердів апельсинами. Із цим важко прогадати, чи не так? І за це вона заграбастала ще одну пляшку мого віскі?
— Я просто кажу тобі те, що вона сказала. Першого разу вона мала рацію, але ти не повірив їй. Це друга зачіпка від неї. Використай нарешті мозок, Лепські.
— Гаразд, люба. Я використаю. Мені вже треба йти.
— Я намагаюся допомогти тобі отримати підвищення.
— Авжеж... ага... ага... дякую! — він помовчав, а потім знову заговорив: — Ти не відповіла на моє запитання. Цій старій торгашці фруктами дісталася ще одна пляшка мого віскі?
Повисла довга мовчанка, а потім Керрол крижаним голосом промовила:
— Бувають моменти, Лепські, коли мені здається, що ти інтелектуально обмежений.
Після цих слів дружина поклала слухавку.
Лепські теж поклав слухавку на місце і витріщився на Теннера.