Дівчина відчиняла кожні дверцята і, якщо усередині хтось був, відштовхувала його, мацала під телефоном і йшла до наступної будки. У її білому обличчі, у широко розплющених очах було щось таке, що гамувало всякий протест.
Меґ знадобилось менше п’яти хвилин, щоб обійти усі будки й переконатись — конверта ніде не було. А люди вже починали витріщатись на неї.
В останній будці був пещений чолов’яга у твідовому капелюсі, з цигаркою між зубів. Він притиснувся до стінки, коли Меґ нахилилась, шукаючи навпомацки конверт.
— Щось загубила, кралю? — запитав він, розпливаючись у широкій посмішці.
— Не тебе, придурку, — відповіла дівчина й поквапилася до «б’юїка».
— Нічого, — повідомила Меґ, щойно сівши в авто.
— Чорт забирай! Що ж пішло не так? Думаєш, якийсь паскудник знайшов їх до тебе?
Меґ потерла коліно, яке й досі боліло.
— Я не знаю.
— Це все, що ти можеш сказати? — гарикнув Чак. — П’ять сотень баксів!
Від аеропорту вони рушили до автобусної станції у Ґрейгоунді. Усю дорогу Чак щось бурмотів собі під носа й час від часу бив кулаками по керму.
— Тобі геть насрати? — нервував він. — Тупе зазомбоване стерво!
Меґ нічого не відповідала. Відкинувшись на сидінні, вона терла коліно, що нило від болю, а погляд її загублено блукав.
Біля автобусної станції у Ґрейгоунді Чак побачив, що місця на паркувальному майданчику не лишилось. Він трохи загальмував і, перехилившись через Меґ, відчинив бічні дверцята.
— Будка номер 6. Вперед. Я за тобою повернусь.
Меґ вийшла з машини й рушила до переповненої зали очікування. Чак поїхав далі.
Шоста будка виявилася зайнята якоюсь дівчиною, і Меґ зрозуміла, що доведеться почекати. Дівчина та мала мармурове обличчя, довге біляве волосся і нігті, більше схожі на пазурі. На ній був дорогий одяг. Розмовляючи, вона розмахувала вільною рукою, на якій було одразу три каблучки з діамантами.
Дівчина все говорила й говорила, але згодом відчула присутність Меґ, і рука її почала розмахувати значно менше.
Її відволікав дивний супокій Меґ, її брудний светр, засмальцьовані джинси і довге сплутане волосся, тож дівчина повсякчас губила нитку розмови. Врешті вона поклала слухавку, вийшла з будки, тримаючись подалі від Меґ.
Меґ увійшла в будку й опинилась у хмарі дорогих парфумів. Під телефоном-автоматом вона одразу знайшла конверт і вийшла з будки.
Їй посміхнувся молодик у жовтій водолазці та білих широких штанях, довге волосся спадало йому на комір, бакенбарди виразно підкреслювали вилиці.
— Полюєш за скарбами? — запитав він.
Раніше такий хлопець викликав би в неї захват. Тепер же Меґ бачила у ньому лиш символ сексу і проблем.
Вона зиркнула на нього і пройшла повз із кам’яним виразом обличчя. Меґ знала: такі чоловіки, як цей — охайні, забезпечені, романтичні, красиві — були тепер не для неї. Ідучи геть від того красеня, Меґ здавалося, що вона помирає.
У машині дівчина віддала конверт Чакові, й той одразу перевірив, чи на місці п’ять стодоларових купюр.
— Дві тисячі, — промурмотів він після довгої паузи. Чак поклав конверт у бардачок. — Цього досить. Ми забираємося звідси, лялю. Дві тисячі — краще, ніж нічого. Зараз повернемося, зберемо речі й гайнемо до Лос-Анджелеса.
На зворотному шляху до Парадайз-Сіті Меґ не відводила погляд від вікна. Повз них проїжджали машини, пропливали обриси відпочивальників, які розважались на пляжі, миготіли фруктові ятки у порту.
Чак дістав із бардачка конверти й заховав їх за пазуху.
— Ходімо. Треба спакувати речі, — наказав він. У голосі його вчувалися нервові нотки. Чак поглянув на годинник. Була рівно 12:45. Ранок видався довгим. Вже за пів години вони мчатимуть Двадцять п’ятим шосе — Бель Ґлейд, Відден, Букінґем, Нокейтт, а потім виїдуть на Сімнадцяте шосе.
Дві тисячі доларів — краще, ніж нічого!
Залишивши машину в порту, вони пішки дісталися смердючого провулку й увійшли до будинку, де орендували кімнату.
Товстий індіанець сидів за столом. Він широко посміхнувся, коли вони пройшли повз нього і піднялись сходами до кімнати. Дві тисячі доларів! Чак тільки про це й міг думати, ідучи за Меґ. Про це і про машину. Той божевільний індіанець не наважиться навіть писнути поліції про викрадення авто. Щойно вони виїдуть на шосе із двома тисячами доларів у кишені, можна забути про червоношкірого!
Меґ зупинилась перед дверима.
— Ну, ворушись! Ворушись! — роздратовано гаркнув Чак, обійшов її і відкрив двері до кімнати.
На ліжку сидів Пок Тоголо й смакував апельсин. Чак так і застиг на порозі, а Пок виплюнув апельсинову кісточку собі під ноги й запитав:
— Скільки ви зібрали? — У чорних очах індіанця горіли вогники.
У той час, як Меґ чекала, доки дівчина з діамантовими каблучками закінчить телефонну розмову, капітан Террелл нарешті вирішив, що індіанець на ім’я Пок Тоголо й був Карателем.
Поклавши на стіл останній звіт, він одкинувся в кріслі й розкурив люльку.
— Це наш хлопець, — сказав він Бейґлерові. — Тепер треба знайти його. — Остаточно Террелла переконав звіт відділку вбивств. У кімнатці мотелю «Ласкаво просимо» знайшли не лише відбитки Пока, які повністю збіглися з відбитками із маленької задньої кімнатки, де Пок жив зі своїми батьками, а ще й незаперечні ознаки того, що під матрацом у цій кімнаті зберігали гвинтівку. Про це свідчив не лише відтиск зброї, який ще лишився на витовченому матрацові, а й сліди збройового мастила.
Крім того, опис Пока, наданий місіс Бертою Гарріс, повністю збігся з описом, який Лепські отримав від доктора Ваннікі.
Доктору Ванніку було вже за вісімдесят, і він почав втрачати зір. Хоча Лепські здалося, що разом із зором старий втрачав і здоровий глузд. Він усе ще міг лікувати легкі недуги, а індіанці-семіноли ходили до нього, бо до нього ходили їхні дідусі.
— Пок — непоганий хлопчина, — запевняв Ваннікі. — Трохи запальний, можливо, але всі молоді люди запальні. Психічно хворий? — Старий чоловік почухав колюче підборіддя. Того ранку він забув поголитися. — Знаєте, зараз багато людей психічно хворі. Я не сказав би, що Пок... — він зупинися на півслові, уражений, наче громом, раптовою думкою, що раніше ніколи не приходила йому в голову, і схвильовано поглянув на Лепські. — У нього був дуже запальний характер.
Лепські розпитував і перепитував, але не зміг витягти зі старого нічого, окрім опису чоловіка, який збігся із описом пожильця з мотелю «Ласкаво просимо».
— Тож нам відомо, хто він, — сказав Террелл. — Але мотив мені досі не зрозумілий. Навряд чи цей хлопець убиває всіх через те, що якась стара обізвала його рабом.
— Наш убивця — псих, — відповів Бейґлер. — Він жадає крові, змушує багатіїв нервувати. Ніколи не вгадаєш, що керує божевільним.
— Тепер лишається знайти його.
— Так, — Бейґлер до цього підготувався. — У місті зареєстровано сто п’ятдесят два індіанці-семіноли. Половина з них підходять під наш опис. Друга половина теж схожа, але вони старші. Краще зробити заяву, що ми хочемо поговорити з Поком Тоголо, нехай про це скажуть по радіо, по телебаченню, напишуть в газетах. Як думаєте, мер погодиться призначити винагороду за Тоголо? Якщо вона буде досить великою, убивця швидко опиниться у нас.
Террелл замислився.
— Індіанці міцно тримаються разом. Наш хлопець досі не знає, що ми напали на його слід, — він зробив паузу, запалюючи люльку. — Щойно Тоголо про це дізнається — заляже на дно. Мені здається, що зараз він почувається достатньо безпечно, щоб діяти відкрито. Якщо ж він почне переховуватись, знайти його буде до біса складно.
— Не в тому випадку, якщо винагорода буде достатньо великою, — заперечив Бейґлер, який вірив у силу грошей.
— Наші хлопці працюють безупинно, перевіряють усіх індіанців міста. І який результат?
— Купа паперу, якого вистачить, щоб потопити корабель.
— І де ж ця купа?
— Передали Джекові Гатчі.
Крізь тютюновий дим Террелл мружився на Бейґлера.
— Чудова ідея, Джо.