— Бувають у мене й такі, — самовдоволено відповів Бейґлер. — Якщо він не зможе дістати бодай щось із цих звітів, ніхто не зможе.
Джек Гатчі був єдиним індіанцем на службі в поліції Парадайз-Сіті. Він уже багато років працював у архіві та славився своєю неймовірною пам’яттю.
— Перевір, чи не дізнався він щось уже.
Бейґлер похитав головою.
— Він скаже нам. Йому треба осилити тонни паперів, а він не з тих, кого можна підганяти. Краще лишити його в спокої. Я сказав йому, що справа термінова.
Террелл затягнувся люлькою. Він надовго замислився, потім почав порпатися у звітах на столі, доки не дістав два аркуші. Начальник поліції уважно вивчав їх, доки Бейґлер запалив сигарету.
— Ми почекаємо, доки Джек щось нариє, — врешті мовив Террелл. — Я певен, якщо оголосимо Тоголо в розшук, він сховається, наче за пеленою туману, і ми його не знайдемо. — Він постукав по звіту, який тримав, мундштуком від люльки. — Але в нас є ці двоє: містер і місіс Джек Аллен. Ми знаємо, що з Поком хтось працює. Згідно зі свідченнями місіс Гарріс чоловік і жінка приїхали до мотелю разом із Поком. Готовий закластися, що саме ці двоє допомагають Покові. У нас є їхній опис та опис їхньої машини. Тож, Джо, шукатимемо їх. Упіймаємо їх — і вони приведуть нас до Пока. Нехай хлопці попрацюють над цим. — Він передав два папірці Бейґлерові. — Вони мали десь зупинитись. Перевірте кожен дешевий готель, кожен прибутковий дім, і шукайте «б’юїк». Знайдемо цих двох, знайдемо Пока.
Задзвенів внутрішній телефон. Террелл натиснув перемикач.
— Начальнику?
Це був сержант Таннер.
— Що сталося, Чарлі?
— У мене тут леді... каже, що хоче поговорити з вами. Місіс Матильда Добі. Я сказав, що ви зайняті, але вона говорить, що теж зайнята і що це важливо.
— Ти запитав її, про що вона хоче поговорити?
— Так... вона сказала, що це не моя справа, — понуро відповів Таннер.
Террелл вагався, але потім знизав плечима.
— Гаразд... Нехай підіймається.
Він глянув на Бейґлера.
— Джо, тобі щось говорить ім’я місіс Матильда Добі?
— Навіть якщо так, я би цього не визнав, — сказав Бейґлер, підвівшись. — Піду, дам хлопцям завдання.
Він вийшов із кабінету начальника й рушив до кімнати детективів.
За кілька хвилин до Террелла постукав, а потім зазирнув сержант Таннер.
— Місіс Добі.
Террелл відсунув купу паперів на столі й суворим тоном проказав:
— Впусти її, Чарлі.
Місіс Матильда Добі виявилась тендітною жіночкою, далеко за сімдесят. Одягнена вона була охайно, але бідно, й в усе чорне. Вона мала сніжно-біле волосся і тривожні блакитні очі.
— Ви начальник поліції? — вимогливим тоном запитала вона, зупиняючись перед столом Террелла.
Террелл підвівся, тепло й приязно усміхнувсь до жіночки.
— Саме так, місіс Добі.
Він обійшов стіл і підсунув їй стілець.
Місіс Добі подарувала йому схвальний погляд.
— Дякую. Я вже не така молода, як колись, але й старою себе ще не вважаю.
— Бажаєте кави, місіс Добі? — запитав Террелл, повернувшись назад у своє крісло.
— Ні, дякую. У мене багато справ. Я й так загаялася. Треба ще повернутися, щоби приготувати містерові Добі обід. Він хвилюватиметься за мене.
— То що сталось? — запитав Террелл, склавши руки поверх завалів паперу на столі.
— Я щойно з аеропорту. Проводжала онука. Хотіла зателефонувати доньці, сказати, що все гаразд і Джеррі — це мій онук — полетів, — місіс Добі замовкла. — Не хочу, щоб у вас склалося враження, ніби я розводжу пустопорожні теревені, але ж я знаю, що коли говориш із офіцером поліції, то треба повідомляти усі факти... правильно?
— Саме так, — відповів Террелл. Терпіння було його головною чеснотою і однією з причин, чому він уважався хорошим начальником поліції.
— Моя донька працює в офісі. За Джері наглядає моя сестра з Маямі... але вам це не цікаво. Я погодилася відвезти Джеррі, бо донька була дуже зайнята в офісі... для цього ж і потрібні бабусі, хіба ні?
Террелл затягнувся люлькою і кивнув.
— Думаю, ви маєте рацію, місіс Добі.
— Моя донька сприймає це як належне, але молоді люди все так сприймають. Я не зважаю. Не думайте, що я скаржусь.
Террелл витрусив попіл із люльки.
— То ви телефонували доньці? — запитав він, набиваючи свою люльку знову.
— Так. Я увійшла до телефонної будки в аеропорту. Так трапилось, що я впустила свій гаманець. — Її живі очі допитливо дивились на Террелла. — Можете вважати, що це все старість, якщо вам так завгодно, але таке могло статися з кожним.
— Так, цілком згоден, — відповів Террелл. — Я й сам частенько щось впускаю.
Місіс Добі дивилась на нього з підозрою.
— Не слід говорити цього просто з увічливості.
— То ви впустили гаманець?
Вона посміхнулась. Це була приязна розуміюча посмішка.
— Моя біда, що я багато говорю. Вибачте, — місіс Добі зручніше вмостилась на стільці й продовжила: — Я нахилилась, щоб підняти свій гаманець, і побачила під телефоном цей конверт... приклеєний клейкою стрічкою. — Вона відкрила потерту сумочку й дістала звідти конверт. — Я подумала, що це дуже дивне місце для конверта, — говорила вона, дивлячись просто в очі Терреллові. — Можливо, я вчинила неправильно, але я відкрила його. Та якби я його не відкрила, як би я довідалась, що там усередині? Можливо, слід було підійти до першого зустрічного офіцера поліції і віддати йому конверт, не відкриваючи. Це було би правильно?
— А що ви знайшли в конверті? — запитав Террелл, уникаючи прямо відповідати старенькій.
— Гроші... багато грошей, — місіс Добі зосереджено дивилась на Террелла. — Щойно зазирнувши досередини і побачивши усі ці гроші, я знала, що не треба було його відкривати. Я зрозуміла, що треба йти саме до вас, а не віддавати його першому ліпшому офіцерові. Так багато грошей — велика спокуса, тим паче, що офіцери поліції далеко не мільйонери.
Террелл відкашлявся.
— Можна мені конверт, місіс Добі? Я напишу вам розписку за нього.
— Мені не потрібна розписка, — сказала жінка, простягаючи йому конверт. — Я просто хочу додому, щоби встигнути з вечерею для містера Добі.
Сім
Пок Тоголо кинув недоїдену половинку апельсина на підлогу і копнув її під ліжко. Витерши об джинси липкі пальці, він простягнув руку.
— Скільки ви зібрали? — запитав індіанець.
Чак зробив обережний крок до кімнати, ніби знав, що підлога прогнила і може будь-якої миті обвалитися під його вагою.
Раптова поява індіанця в кімнаті паралізувала його думки. Ще десять секунд тому Чак уявляв себе у машині, разом із Меґ і двома тисячами доларів у кишені. Цей раптовий виверт долі притлумив його рефлекси, ніби хтось разом обірвав усі нервові зв’язки між клітинами мозку.
— То скільки ви зібрали? — повторив Пок.
Чак опанував себе, частина його мозку почала працювати.
«Чи запідозрив щось цей божевільний індіанець?» — запитував себе Чак.
Він придивився до Пока, до його смаглявого обличчя, на якому були відсутні емоції, до його блискучих чорних очей, але ніщо не видавало, чи здогадувався Пок, що його ледь не зрадили.
— Один із них не заплатив, — швидко відповів Чак.
Він згадав, що позаду нього стоїть Меґ і підійшов ближче, аби й вона змогла увійти.
Дівчина одразу рушила до вікна, навіть не глянувши на Пока, і сіла на єдиний вцілілий стілець, а потім таким байдужим рухом відкинула волосся з плечей, що Чакові захотілось її вдарити. Вона нахилилась і, виклавши лікті на підвіконня, задивилась на гамірний порт.
— Думаєш, я повірю в це? — запитав Пок, упритул дивлячись на Чака.
Чак облизав сухі губи.
— Питай у неї. Вона збирала конверти.
— Я в тебе запитую, — відповів Пок.
Повільно і знехотя Чак витягнув зі своєї сорочки чотири змокрілі від поту конверти й пожбурив їх на ліжко.
— Один із них не заплатив... той, що з аеропорту. Я відправив її назад. Вона перевірила кожну будку.