— Аеропорт! — обличчя Пока розслабилося. — Гансен... так... Я з цим розберуся. Гансен не захотів платити, але заплатить.
Чак не розумів, про що говорить індіанець. Він прихилився до стіни й спробував розслабитись. Пок тим часом відкрив конверти й перелічив гроші. Шість стодоларових купюр він тицьнув Чакові.
— Ще п’ятсот завтра, — сказав Пок. Дістав шматок папірця і кинув на ліжко. — Наче корову доїти, правда ж?
— Так, — погодився Чак, спостерігаючи, як індіанець кладе залишок грошей до кишені. — Саме так.
Пок підвівся і рушив до дверей, минувши Чака.
— Можливо, не всі заплатять, але більшість — точно. — Його чорні очі нерухомо зупинились на Чакові. — Вони налякані. А коли люди налякані, вони роблять усе, що їм велять, — з цими словами він пішов.
Запала довга мовчанка, а тоді Меґ, навіть не озираючись, запитала:
— Хочеш, щоб я спакувала речі?
— Ти чула, що він сказав, тупа суко? — заревів Чак. — Ми зробимо це ще раз завтра.
— Правда?
У голосі дівчини щось змінилось, і Чак пильніше придивився до неї. Вона продовжувала визирати з вікна. Волосся закривало її обличчя, але від її голосу Чак почував неспокій. Він раптом зрозумів, що йому ніколи не стало би духу піти у ті будки й зібрати гроші. Він ніколи не зміг би присилувати себе до цього. Це ж бісова пастка. Сама думка про те, що копи можуть накрити його в той момент, коли він діставатиме захований конверт, змушувала його заливатися потом.
Чак підняв папірець, який лишив Пок, і прочитав:
Аеропорт, будка Б
Автобусна станція у Ґрейгоунді, будка 4
Залізничний вокзал, будка 1
Готель «Ексельсіор», будка 2
Готель «Адлон», будка 6
«Гаразд, — думав Чак, — нехай лише троє з них заплатять — тисяча п’ятсот доларів, плюс ті шістсот, які дав йому Пок! Але цього разу вони не повернуться до цієї діри. Щойно усі конверти будуть у них, вони поїдуть геть. Божевіллям було б знову повертатися за речами».
— Слухай, — заговорив він, — завтра ми забираємо гроші і їдемо. Цього разу не повертатимемось. Ось де я проколовся. Завтра, коли гроші будуть у нас, поїдемо геть. Доки індіанець дізнається про це, ми вже будемо за кілометри звідси.
Меґ озирнулась на нього.
— Не такий уже ти й важливий, га, Чаку? — тихо запитала вона. — Я думала, ти хтось. Напевно, я ідіотка. Що я тепер маю? Нічого. Менше, ніж нічого.
— Ти розділиш зі мною дві тисячі доларів, дурепо! Це, по-твоєму, менше, ніж нічого? — сердито запитав Чак. — Завтра ми з цим покінчимо. Ти зробиш усе, що треба, правда ж?
Меґ відвернулася, задивившись у вікно. Човни, навантажені морськими губками, причалювали до берега. Троє чоловіків намагалися підняти півсоткілограмову черепаху. Індіанці розмахували апельсинами, зазиваючи різних покупців.
Чак підвівся й підійшов до неї. Він відтягнув Меґ від вікна. Гарячі, спітнілі руки міцно ухопили її за плечі й трусонули.
— Ти зробиш усе, що треба? — з притиском запитав він.
— Я все зроблю. — Порожній погляд дівчини змусив Чака послабити хватку. — Мені нема чого хвилюватися, бо ти ж мій щасливий білет.
Доки Чак із Меґ з’ясовували стосунки в кімнаті, Пок стояв перед столом товстого усміхненого індіанця, якому належав цей прибутковий будинок.
Звали цього індіанця Осіда. За його товстим простодушним обличчям ховався злочинний геній. Прибутковий дім був лише прикриттям для багатьох інших його занять. Він був серйозною людиною. Мав банківський рахунок у Швейцарії. Був головою ватаги контрабандистів, що приторговували ЛСД. Контролював двадцять шість повій, які платили йому чверть прибутку. Він мав зв’язки з мафією, тож йому належали два відсотки від продажу всіх фруктів на ринку. Один відсоток йому платили виробники черепахового супу, бо на їхніх фабриках працювало багато індіанців, а Осіда контролював більшість індіанської праці. А ще три відсотки йому віддавали за паркувальний майданчик у порту, бо доки Осіда не отримував свою частку, машини повсякчас зіштовхували у воду.
Постать Осіди стояла за більшістю розбійних нападів у порту, а що він був розумний, то продовжував триматись у тіні.
Він почувався абсолютно щасливим, сидячи за письмовим столом у цьому полущеному прибутковому будинку, усміхаючись, длубаючись у зубах і рахуючи у голові прибутки. На нього працювали інші люди. Гроші самі текли до рук. Причин для хвилювання не було. Усі фінанси з Парадайз-Сіті переправлялись у Швейцарію, в місто Берн. Для Осіди гроші були все одно, що картини Пікассо для поціновувача мистецтва. Ти ними володієш, оберігаєш їх, обожнюєш — і цього досить для щастя.
Пок Тоголо подобався Осіді. Він знав, що хлопчина небезпечний, але якщо хочеш вижити у цьому дурному паскудному світі, треба бути небезпечним.
Осіда знав, що Пок і був Карателем, як знав усе про всі злочини у місті. Ідея поквитатись з білими багатіями видалась йому досить винахідливою. А він завжди захоплювався неординарними ідеями. А ще Осіда знав, що Пок трохи хворий на голову. Що ж, багато важливих речей зробили люди, хворі на голову. Будь-хто, байдуже, хворий чи ні, якщо він придумав, як залякати білих багатіїв і витрусити з них гроші, заслужив би схвалення Осіди.
Тож побачивши Пока перед собою, Осіда натягнув свою найширшу посмішку.
— Мені потрібна зброя, — тихо мовив Пок.
Осіда нахилився й вибрав зубочистку із коробки, що стояла на дальньому кінці столу. Товстий індіанець запхав зубочистку між двох золотих зубів, уважно вивчаючи Пока.
— Яка саме зброя тобі потрібна? — запитав він.
— Хороша і точна... Автоматичний пістолет 38 калібру, — відповів Пок.
Осіда витягнув зубочистку, обтер її об рукав своєї сорочки і поставив назад до коробки.
— Зброя коштує грошей. У тебе є гроші, Поку?
— Заплачу сотню доларів.
Осіді подобались ті, хто не боявся його. Пок був одним із цих небагатьох.
— Чекай.
Осіда вийшов з-за столу і потягнув своє важке тіло до задньої кімнати. Хвилин за десять він повернувся із коричневим паперовим згортком, перев’язаним мотузкою. Осіда поклав згорток на стіл. Пок поліз до кишені штанів, але Осіда похитав головою.
— Мені це дісталось безкоштовно, тож чому ти маєш платити?
Пок виклав на стіл стодоларову купюру і взяв згорток.
— Я завжди плачу за свої забаганки, — коротко відрізав він і вийшов на палюче сонце.
Звична посмішка зійшла з обличчя Осіди. Він витріщився на купюру, потім поклав її у кишеню сорочки.
Осіда був переконаний: ніхто не повинен платити без крайньої потреби. Така була його життєва філософія.
Він потер свою масивну щелепу.
Можливо, хлопчина був більше хворий, ніж він думав.
Сержант Бейґлер повернув Терреллові записку з вимогами.
— Тож тепер нам відомий мотив.
— Справа не лише у старій жінці, що назвала його рабом, — погодився Террелл. — Цікаво, скільки ще членів «Клубу П’ятдесят» отримали такі ж листи? Розумієш, про що я? Ці люди з «Клубу» до чортиків налякані усім, що сталось. Отримавши вимогу заплатити за порятунок власної шкури, могли віддати гроші й не заявляти до поліції.
Бейґлер запалив іще одну сигарету.
— Не скажу, що звинувачую їх. Якщо це справа його рук, то він провернув усе дуже розумно. Трьох із них вколошкали — і це залякало інших, а ми не надто переймалися тим, щоб забезпечити нашим шановним стариганям достатній захист, хіба ж ні?
Террелл кивнув.
— Поїду до Гансена. Треба захистити його, і тепер захист йому дійсно потрібен. Він відкупився, але Пок грошей не отримав, тож може вирішити, що Гансен не платив, і тоді зробить крок у відповідь. Нехай пара надійних людей охороняють передній і задній входи до клубу. Кожного індіанця, який входитиме чи виходитиме з клубу, повинні перевіряти.
Бейґлер рушив до кабінету детективів, а Террелл спустився у двір, де була припаркована його машина.
Бейґлер увійшов до порожнього кабінету детективів. Усі вільні співробітники розшукували пару, яка назвала себе містером і місіс Аллен. Розуміючи нагальність потреби забезпечити Гансена охороною, Бейґлер неохоче зателефонував капітанові Геммінґу з поліції Маямі.