Троє чоловіків знову кивнули.
— Добре. Рушайте.
Джек Волленс був саме тим, хто знайшов конверт під телефоном-автоматом у будці В у залі очікування аеропорту. Він відчув легкий прилив адреналіну, коли, нахилившись до телефону-автомата, закрив його від сторонніх очей. Лівою рукою детектив обмацував дно телефону, а правою набирав номер — збирався перекинутися кількома словами із дружиною. Та щойно він намацав конверт, негайно відбив дзвінок і перенабрав номер Террелла.
— Начальнику, я знайшов, — доповів він. — Будка В.
Террелл глибоко вдихнув — його гра почала приносити свої плоди! — Чудово, Джеку. Йди з аеропорту й повідом Лепські.
Воллес повішав слухавку та вийшов з будки, зиркнувши на стареньку жінку, яка нетерпляче очікувала, щоб зайняти його місце.
Лепські сидів у машині, коли увімкнувся радіопередавач і голос Террелла вивів його із задуми.
— Джек знайшов конверт у будці В, — повідомив Террелл. — Займись цим, Томе. Вся операція твоя і... щасти тобі.
Лепські засунув руку до кишені піджака і торкнувся руків’я свого службового револьвера, потім відповів:
— Слухаюсь, начальнику. Я повідомлю, коли щось станеться, — і вимкнув зв’язок.
Волленс з’явився біля машини Лепські.
— Попередь інших про готовність номер один, Джеку, — наказав йому Лепські. — Я піду досередини і роздивлюсь.
Він вийшов із машини й, перетнувши широку парковку, увійшов до аеропорту. Він рухався спокійно, пробираючись крізь натовп роззяв. Проминув ряд телефонних будок, зиркнувши на стареньку, яка була в будці В, й рушив сходами на другий поверх, де розташовувався контрольний пункт і звідки було видно залу очікування. Будка В звідти була як на долоні.
— Перепрошую, сер, — заговорила до нього якась дівчина, — та вам не можна тут перебувати. Це тільки для співробітників аеропорту.
Лепські озирнувся й зміряв її поглядом.
Дівчина була невисокою, гарненькою брюнеткою, у жовтій блузці та чорній мініспідниці — уніформа авіаліній Парадайз-Сіті. Очі детектива надовго затрималися на її ніжках, але коли дівчина знічено захихотіла, Лепські повернувся в образ справжнього копа.
— Хто тут головний? — запитав він, пред’являючи посвідчення.
За кілька хвилин він уже сидів у кабінеті контрольного пункту з рацією напоготові й, непомітний для сторонніх, спостерігав крізь вікно за залою очікування і будкою В.
Лепські був навчений чекати. Це була робота поліції. Перші чотири години повільно проминули. Щогодини хтось із його людей заходив до будки перевірити, чи конверт ще на місці. За цей час будкою скористались п’ятдесят три людини. Лепські рахував їх, щоб зайняти час, але жоден із них не підпадав під опис тих трьох, на яких вони чекали. Через п’ять годин його змінив Макс Джейкобі, а Лепські закимарив на розкладачці, позиченій у наглядача аеропорту.
Йому снилась стюардеса. Її витівки уві сні здивували Лепські, а здивувати його було не так вже й легко. Та коли він прокинувся, всі ілюзії розвіялись.
Першим ділом після ранкової кави Чак пішов перевірити «б’юїк». Він одвів машину на станцію технічного обслуговування, заповнив бак, перевірив шини, зарядив акумулятор. У гаражі йому сказали, що треба замінити два циліндри, тож Чак замінив їх. Після того, як він збере усі гроші, на нього чекатиме довга дорога, тож треба перевірити кожну дрібницю. Це був завершальний етап операції. Дві тисячі доларів і машина на додачу означали для нього нове життя. Чак був надто вузьколобим, щоб подумати, що ж буде, коли всі гроші витратяться. Він жив сьогоднішнім днем. Навколо достатньо грошей, і їх можна легко роздобути, варто лише підшукати якесь прибуткове дільце. То нащо хвилюватись про завтра?
Машина була у кращому стані, ніж будь-коли, і Чак задоволено поїхав до порту. Він перевірив час, на годиннику була 10:43. За пів години вони розпочнуть операцію. Стоячи під палючим сонцем, він вивчав папірець із інструкціями Пока. Чак вирішив лишити аеропорт наостанок. З аеропорту можна було виїхати на Двадцять п’яте шосе і звідти чкурнути прямісінько до Лос-Анджелеса. Тож першою зупинкою буде готель «Адлон».
Коли Чак ішов, Меґ ще лежала в ліжку. Він сказав, що чекатиме її у порту. Запаливши сигарету, Чак підійшов до швартової тумби й сів на неї. Ця частина порту була порожньою. Усі човники були в морі. На іншому боці порту можна було розгледіти яхти, моторні човни та вітрільники багатіїв. Чак струсив попіл у брудну від мастила воду, потер тильною стороною долоні гострого носа й спробував розслабитися.
Чак ніколи не читав газет, не слухав радіо. Він жив у власному маленькому обмеженому світі. Тож він нічого не знав ні про вбивство Гансена, ні про те, який крик здійняла преса.
«Наче корову подоїти, каже Пок, — Чак неспокійно усміхнувся. — Та не зовсім, але схоже. Корова теж може бути небезпечною». Йому стало цікаво, як відреагує індіанець, коли дізнається, що сам він і був тією дійною коровою.
Було трохи по 11:00, коли Чак повернувся до машини.
О цій порі в порту було повно народу: індіанці, рибалки, туристи з камерами та екіпажі розкішних яхт. Люди сунули до барів — випити першу чарку за день. Натовп туристів спостерігав, як вивантажували лобстерів з човна.
Меґ пробралась крізь юрму й ковзнула на пасажирське сидіння в «б’юїка». На ній був брудний светр і поношені джинси, довге пряме волосся спадало їй на плечі.
Чак сів за кермо. Він повернув ключ запалювання, запустив двигун.
— Час настав, лялю.
Чак намагався, щоб його голос звучав упевнено, та він був надто знервований. Наступні дві години могли виявитись небезпечними. Йому стало цікаво, чи стояв зараз Пок за фруктовим прилавком. Він неспокійно розглядав натовп.
Меґ нічого не говорила. Вона здавалась зовсім розслабленою. Чак поглянув на її руки і не помітив ані найменшого тремтіння. Це розізлило його. Вона була аж занадто спокійною, подумав він, і зрозумів, що їй просто було байдуже. Це вже ставало небезпечним. Коли людині байдуже, вона готова на будь-який ризик. Він відчув напад страху, уявивши, що станеться, коли її зупинить якийсь коп.
— Щойно ми отримаємо гроші, то вшиємось звідси, — заговорив він. — Поїдемо до Лос-Анджелеса... Це класне місто. З двома тисячами баксів ми там заживемо.
Меґ все ще нічого не говорила. Вона втупила своє бліде обличчя у вікно, і Чак відчув непереборне бажання зробити їй боляче, але зараз не був слушний час.
Йому пригадалась минула ніч. Він хотів, він потребував її, а вона лежала під ним, наче труп. Що б він не робив, вона ніяк не реагувала, і, втамувавши хіть, Чак скотився з неї із відчуттям відрази.
Чак розвернувся до заднього скла, щоби здати назад до виїзду з парковки, і раптом відчув, як йому остогиділа ця дівка. Він кине її, як і того індіанця. Щойно Меґ збере всі конверти й вони опиняться на Двадцять сьомому шосе, він викине її геть. З двома тисячами доларів, чи скільки б там вони не зібрали, він знайде дівчину, яка не буде поводитись, наче клята зомбі. Менше, ніж нічого! Так вона про нього сказала? Гаразд, він відпустить її, але спершу нехай дістане конверти!
— Зараз їдемо до «Адлона», — заговорив він до Меґ. — Будка номер 6. Ти хоч слухаєш?
— Так, — відповіла вона.
Поки Чак їхав багатолюдною набережною у напрямку бічних вулиць, якими можна було виїхати на головний бульвар, патрульний офіцер О’Грейді зайняв позицію на розі вулиці, що виходила саме на бульвар.
Кожен патрульний отримав інструкції та опис. Інструкції були категоричні: не арештовувати, доповідати. Помітивши запилюжений «б’юїк», О’Грейді насторожився. Машина повільно проїхала повз нього, він глянув на Чака, потім на Меґ й одразу впізнав їх за описом, який уже вивчив напам’ять. Надзвичайною спокусою було зупинити машину й арештувати їх просто зараз. Патрульний вже уявив своє фото в усіх газетах і навіть інтерв’ю на телебаченні, але одна лише думка про гнів Бейґлера остудила цей запал. Він спостерігав за машиною, доки та не влилась у жвавий потік транспорту на бульварі, а тоді увімкнув рацію.
Бейґлер чекав цього повідомлення й одразу ж оповістив патруль четвертої машини.
Офіцери поліції Гам та Джейсон патрулювали бульвар. Вони негайно зреагували на суворий голос Бейґлера з рації: