Коли Лепські та Гатчі пішли, Террелл подивився на Бейґлера.
— Це може бути ризиковано, у порту завжди купа народу. Якщо це Тоголо, він може влаштувати бійню. Нам відомо, що в нього є зброя. — Террел відкрив шухляду столу, довго щось шукав, аж доки не дістав велику мапу порту. Десь із хвилину він просто вивчав її, а потім почав ставити олівцем відмітки. — Перекрийте всі вулиці, які я позначив, Джо. Якщо це Тоголо, ми зловимо його — живого чи мертвого.
Бейґлер кивнув, узяв мапу і повернувся до свого робочого столу. Увімкнувши рацію, він заходився віддавати накази своїм людям, утворюючи з них широке напівколо, що мало оточити і перекрити порт.
Родні Бразенштайн вийшов із поліцейської машини у супроводі Лепські та Джека Гатчі.
— Гаразд, хлопці, — заговорив Бразенштайн, який, здавалось, цілком контролював операцію, — просто покажіть мені, де на вашу думку цей індіанець, і лишіть це мені. Я знаю, що потрібно вашому начальству. Якщо це Тоголо, я витягну хустку й зроблю вигляд, ніби втираю чоло.
Лепські ненавидів багатьох людей і серед них були корпоративні юристи, які володіли «роллс-ройсом» і жили у будинку з десятьма спальнями.
Лепські реагував на Бразенштайна, наче бик на кориді на червоний плащ матадора:
— Втрете своє... що? — перепитав детектив.
Бразенштайн зміряв поглядом виснаженого детектива і помітив ворожість у його суворих блакитних очах.
— Чоло... лоб... верхню частину обличчя, — саркастично відповів Бразенштайн. — Ось так. — Він дістав бездоганно білу хустку й приклав її до чола. — Зрозуміли?
Тепер Лепські ненавидів його ще більше.
— Так, — він озирнувся на Гатчі, який спостерігав за цією сценою із зацікавленням, хоча обличчя його не виражало жодних емоцій. — Я піду вперед, Джеку. Дев’ятнадцята ятка праворуч?
— Саме так.
Лепські злився із натовпом. Він просувався ринком, рахуючи ятки. Біля дев’ятнадцятої білий чоловік розмовляв із товстим індіанцем, а поруч стояв молодий семінол. Минаючи ятку, Лепські уважно роздивився молодика, натренована поліцейська пам’ять закарбувала риси його зовнішності та одяг. Це цілком міг бути Пок Тоголо, але треба було зачекати, доки його впізнає Бразенштайн.
Давши Лепські достатньо часу, щоби зникнути, Гатчі повів Бразенштайна вздовж порту. Вони маневрували серед натовпу, і за кількасот метрів Гатчі зупинився.
Бразенштайн кивнув, погляд його застиг на швартовій тумбі, за якою починався ринок. Зненацька Родні охопили сумніви. Він почав запитувати себе, що робить він тут, під палючим сонцем, виконуючи роботу поліції? До біса все це! Крім того, він же один із найуспішніших... — що він собі тільки думав? — ... він найуспішніший корпоративний адвокат у місті, й дозволив умовити себе на упізнання божевільного індіанця! Так можна і смерть свою спізнати!
Гатчі добре знав, які ознаки має страх, тож помітивши, що Бразенштайн раптом зблід і завагався, він тихо сказав:
— Ринок починається просто перед вами, сер.
Бразенштайн відчув, як його заливає холодний піт:
— Бачу... бачу... не сліпий!
— Добре, сер. Лепські вас прикриє. Лепські — найкращий стрілець у поліції, сер.
Гатчі сподівався, що білий чоловік заспокоється, коли почує, що його захищають, однак це подіяло інакше. Сама лише згадка про захист поліції збільшила страх Бразенштайна.
Тож вони думають, що може виникнути стрілянина! Боже милостивий! Бразенштайн був за крок від того, щоб скасувати операцію, та помітив виклик у спокійних чорних очах старого індіанця. Родні опанував себе. Він не міг дозволити, щоб якийсь індіанець бачив, наскільки він наляканий.
— Гаразд, — поспішно погодився він. — Я пішов, — і рушив у бік ринку.
Щоб пробратись крізь натовп, доводилося докладати зусиль. Гамір, вигуки торгівців і голоси туристів лише посилювали його напругу. А ось і швартова тумба.
Одразу за нею розкинувся ряд торгових яток. Бразенштайн зупинився, серце його шалено калатало. Він почувався надто наляканим, щоби бодай глянути на ятки. Натомість він одвернувся й почав вдивлятись у маслянисті плями на воді.
Лепські, який увесь час спостерігав за ним, застогнав. Невже цей тюхтій хоче вийти з гри? — запитував він сам у себе.
Детектив Лепські стояв у тіні склепінчастого входу до найкращого рибного ресторану в порту. Запах смаженої риби пробудив у ньому відчуття голоду. Він пригадав, що за останні п’ятдесят годин так ні разу повноцінно й не пообідав.
Він ледь примусив себе зосередитися на Бразенштайнові. Та що з цим недоумком? Він поводиться, наче актор-аматор, що вперше опинився перед камерою.
Лепські бачив, як Бразенштайн озирнувся й окинув поглядом фруктові ятки, як він завмер із широко розплющеними очима, дістав хустку і промокнув чоло.
Це була найбездарніша вистава, яку Лепські коли-небудь бачив. Вона була настільки награна, що привернула увагу всіх туристів, які відреагували так, як відреагував би натовп, коли хтось раптом почав би витріщатись у пусте небо — майже одночасно сотні облич розвернулись до Бразенштайна.
Лепські вилаявся собі під носа.
Пок Тоголо стояв, спершись на кошик апельсинів. Юпітер Люсі торгувавсь із закупником фруктів з «Іспанського готелю» щодо постачання восьми кошиків апельсинів щодня. Торги стали переростати в суперечку. Але Пока це не турбувало. Він раз по раз поглядав на дешевенький годинник на зап’ястку. До цього часу Чак уже мав би зібрати всі конверти.
Але чи можна довіряти Чакові?
П’ять конвертів — дві тисячі п’ятсот доларів!
Думаючи про Чака, Пок підняв апельсин і розчавив його.
Ідея Пока була геніальною, та через колір шкіри він змушений був використати Чака і ту дівчину. Індіанець розумів, щойно ці двоє будуть із ним у справі, прибуток опиниться у небезпеці.
Він пригадав, як чекав у кімнаті на Чака з грошима. Те, як хлопець застиг у дверях, раптовий вираз страху і шоку на його обличчі були попередженням для Пока, що Чак може зрадити його.
Із такою купою грошей Чакові нічого не варто поїхати геть із міста.
Роздуми ятрили Пока, доки він не відчув апельсиновий сік, що стікав зап’ястком. Викинувши те, що лишилось від фрукта, індіанець обтер руки об джинси.
Люсі й закупник фруктів вже дійшли згоди. Тепер вони обоє посміхались, тиснучи одне одному руки.
Пок поглянув на брудні хвилі, що хлюпались довкола порту.
Плями мастила розпливалися на воді веселковими колихливими кольорами. Зненацька Пок помітив Бразенштайна.
Пок одразу впізнав товстуватого, симпатичного чоловіка. Коли Тоголо працював барменом у «Клубі П’ятдесят», він терпляче зносив зарозумілість цього товстосума і його поблажливе ставлення до індіанців. Багатій завжди був увічливим до Пока, й індіанця це дратувало навіть більше, ніж хамство від інших членів клубу. Не раз він чув, як Бразенштайн говорив багато кому із завсідників, що «зрештою, не білі — теж люди».
Пок пам’ятав лункий голос Бразенштайна, коли той сперечався із Джеферсоном Лейсі, який відкрито зневажав кольорових.
— Ти маєш визнати, вони працьовиті й старанні. Як би клуб вижив без них? Вони мені подобаються — приємні люди. То й що? Слухай, Джефе, це дурний аргумент, якщо можна так сказати. Зробити їх членами клубу? Але ж ми не хочемо, щоб потім до нас ще й негри приєднались...
З прихованою ненавистю Пок дивився на нервові корчі Бразенштайна.
Сім’я Тоголо була католиками. До того, як Пок покинув отчий дім, він завжди ходив із батьком на недільну службу.
Мерехтливі свічки в церкві вселяли благоговіння. У їх притлумленому світлі, опустившись на коліна, Пок удавав, що молиться, а сам нишком спостерігав крізь плетиво пальців за батьком, який стояв тут-таки поруч навколішках. Спокій на обличчі старого, коли той дивився на вівтар, сповнював Пока відчаєм. Це був спокій, якого йому ніколи не спізнати.
Він пригадав фразу з короткої натхненної промови священника: І поцілував його тоді Юда; і цей поцілунок став символом зради на всі часи.