Двері повільно прочинились. Пок звів пістолет.
На сходовий майданчик вийшла молода індіанка. Це була висока, струнка дівчина, обличчя побите віспою, заплетене волосся укладене навколо голови. Вона застигла, щойно помітила Пока.
Пок наставив на неї зброю.
Так вони й дивились одне на одного. Кров капала з пальців Пока, й на підлозі вже утворилась ціла калюжа.
— Допоможи з цим! — Пок указав на поранену руку й знову пригрозив дівчині пістолетом.
Вона налякано кивнула. Молода індіанка рушила назад до кімнати й кивком покликала Пока слідувати за нею.
Коли Пок наказав Манаті забиратись, той, непокоячись за свого боса, відійшов не далі, як до комірки у будинку Осіди. Почувши постріл, він зрозумів, що його побоювання справдились Він бачив Пока, який вибіг із будинку, і тільки тоді наважився увійти до вітальні, де знайшов розпластане на долівці огрядне тіло. Манаті затремтів від жаху, розвернувсь і кинувся коридором до чорного виходу. Він почув два постріли — це Пок і Горн вистрілили одне в одного.
Манаті обережно визирнув надвір. Він побачив, як Пок дременув униз провулком і заскочив до останнього будинку в його кінці.
Лише згодом Манаті помітив пораненого детектива, який намагався сісти.
Якби Пок не вбив Осіду, Манаті ніколи б навіть не подумав зрадити його. Але, застреливши Осіду, Пок жорстоко розірвав пуповину, яка поєднувала його з індіанським братством і гарантувала захист.
Манаті наблизився до детектива, який лежав на землі, аж тут з’явились Лепські та Енді Шилд.
Лепські рвучко вдарив по револьверу Шилдса, опускаючи його.
— Це не він! — посунувши Манаті, Лепські опустився на коліна поруч Горна, який уже сидів, кривлячись від болю. — Тебе сильно поранено?
Горн похитав головою.
— Він побіг туди.
Лепські поглянув у бік глухого кута, яким закінчувався провулок.
— Лишайся з ним, Енді! Викличи по рації підмогу! Він, певно, переліз через котрусь із огорож.
— Сер! — Манаті стояв, притиснувшись спиною до стіни будинку. — Він в останньому домі, в кінці провулка. Звідти немає іншого виходу. Я знаю цей будинок. Там живе Мані — онучка Осіди.
Лепські придивився до індіанця, прикидаючи, чи слід йому довіряти. Він знав, що всі індіанці в порту були вірні одне одному. Це міг бути хитрий трюк, щоб дати Покові час утекти.
— Він убив мого боса, сер, — сказав Манаті, ніби прочитавши думки Лепські. — Він божевільний. Його треба спіймати. Він там!
— Ви певні, що там немає іншого виходу?
Манаті кивнув.
До них підбігли ще двоє офіцерів.
— Ви, двоє, подбайте про Алека, — наказав їм Лепські. — Ходімо, Енді, давай зловимо його!
Зі зброєю напоготові двоє детективів побігли провулком і зупинились біля відчинених дверей будинку. Першим увійшов Лепські, Шилдс прикривав його.
На підлозі Лепські помітив плями крові, що вели нагору вузькими сходами.
Він зробив кілька кроків назад й увімкнув рацію.
Террелл вийшов на зв’язок.
Лепські доповів про все, що сталось, і пояснив, де перебуває.
— Ми загнали його у пастку, начальнику, — закінчив Лепські. — Ми з Енді підіймемося нагору і схопимо негідника.
— Він точно не може звідти вибратись? — запитав Террелл.
— Ні... це глухий кут.
— Не випускайте його, Томе. Він мій.
Лепські насупився. Він пам’ятав пересторогу Бейґлера тримати Террелла подалі від цієї заворухи.
— Гаразд, начальнику, — Лепські вимкнув зв’язок. Він довго вагався, тоді озирнувся на Шилдса. — Давай схопимо цього сучого сина.
Тихо ступаючи, детективи рушили вгору сходами.
Індіанка Мані закінчила бинтувати Покові руку. Доки вона працювала, він сидів на ліжку, обдивляючись малесеньку задушливу кімнатку. Двері до кімнати лишилися відчиненими. Над ліжком висіло велике розп’яття. Пок розглядав його, але, відчувши гострий біль провини, відвів погляд. Розп’яття нагадувало йому про батька і повертало спогади про те, як вони обоє схиляли коліна перед вівтарем, як пахнуло у церкві ладаном, як мерехтіли свічки, який спокій був на батьковому обличчі.
— Ти Пок Тоголо, син доброго приятеля мого дідуся, — сказала Мані, закінчивши бинтувати Пока. — Будь ласка, піди до мого дідуся, і він допоможе тобі втекти. Він ніколи й нікому не відмовляє у допомозі.
— Твій дідусь?.. — Пок виструнчився, зіниці його розширилися від здивування. — Осіда?
Дівчина кивнула.
— Саме так. Піди до нього. Він допоможе.
Хвиля глибокого відчаю накрила Пока. Він уже давно боявся, що з його мозком щось не те. Але відмовлявся вірити, що самого бажання видужати не достатньо, щоби зцілити себе. Тільки тепер він усвідомив, наскільки хворим насправді був. Нащо він убив Осіду? Тепер Пок зрозумів, варто було лиш попросити в Осіди прихистку — й він був би зараз у безпеці.
Пок сидів, не рухаючись, відчуваючи пульсуючий біль у руці, пістолет лежав на коліні. Сидячи у цій кімнатці, він усвідомив, що це і є кінець його життя. Він знав, ніхто йому не допоможе і ніщо не спокутує його провини.
Десята приступка на східцях зовсім прогнила. Пок підіймався сходами, перестрибуючи через одну, а тому пропустив десяту сходинку. Мані знала про цю сходинку і завжди переступала її, але Лепські про це навіть не здогадувався. Під його вагою сходинка з гуркотом провалилась. Лепські підіймався сходами, притримуючись рукою за перила, і тільки судомно вхопившись за них, він утримав рівновагу, але нога його застрягла у пастці. Тихо вилаявшись, він висмикнув ногу й, розуміючи, що вже виказав себе цим гуркотом, перемахнув кілька останніх приступців і за мить опинився на порожньому сходовому майданчику ліворуч від прочинених дверей. Він помахом показав Шилдсу відступити, а сам притиснувся до стіни з револьвером у руці.
Сонячне світло пробивалося в коридор крізь прочинені двері кімнатки й лишало на запилюженій підлозі довгасту пляму світла.
Шилдс піднявся сходами й присів на третій приступці згори, прикриваючи Лепські.
Почувши, як із шумом провалилась сходинка, Пок захолов. Він рвучко кинувся до відкритих дверей, піднімаючи пістолет.
Мані розпізнала відчай і безнадію в його очах та поспішно відійшла в дальній кут кімнати.
Лівою рукою Пок дістав з-за пазухи гроші, які вкрав у Осіди, й кинув їх на ліжко.
— Пробач, — сказав він, дивлячись на дівчину. — Я дуже хворий. Щось негаразд із головою. — Молодик вказав на гроші. — Це належить тобі. — Пок вагався, але нерішуче продовжив говорити: — Я вбив твого дідуся. Це його гроші. Я їх забрав. Вони належать тобі.
Повільно ковзаючи стіною, Лепські зупинився, прислухаючись до розмови.
Мані дивилась на купу грошей на брудному простирадлі. Вона ніколи не бачила так багато готівки. Зіниці її розширились.
— Це моє?
Думки зі швидкістю блискавки проносились у її мозку. Якщо ці гроші справді для неї, вони відкриють для Мані двері у зовсім нове життя. Ця кімната, цей сморід, цей портовий гамір, хтиві пальці, що залазили їй під спідницю, коли дівчина працювала у ресторані, білий моряк, якого вона приводила сюди, коли хотіла новий одяг... усе це і ще багато іншого могли виправити ці гроші.
— Візьми їх, — сказав Пок, не зводячи погляду з дівчини.
— Ти впевнений, що вони мої?
Дивлячись на гроші, Мані просто не могла в це повірити.
— Я вбив твого дідуся, — повторив Пок, та зрозумів, що вона не слухає. Єдине, про що зараз думала дівчина, — гроші. Він відчув спалах ненависті. — Бери їх і забирайся!
Мані схопила гроші й вибігла на сходовий майданчик.